Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Коріння йоги дуже стародавні. У Ведах міститься ідея досягнення надприродних здібностей шляхом особливої аскетичної практики. Онтологію і теорію пізнання йога розділяє з санкхьою. Оригінальним досягненням йоги є розробка нею практичного шляху до звільнення через систему тренування тіла і душі. Згідно йозі, вільна душа пов’язана з фізичним тілом. Йога розвиває теорію модифікацій розуму, що залежать від співвідношення складових частин розуму і визначальних п’ять рівнів духовного життя: 1)неуважний стан, при якому розум блукає від одного об’єкта до іншого; 2)притуплений стан розуму, наприклад у сні; 3)відносний заспокоєний стан; 4)зосередження розуму на одному об’єкті – предметі міркування; 5)припинення якої-небудь діяльності розуму. Перші три стани несумісні з йогою, два останні відкривають шлях до неї, оскільки очищають розум і дають повністю розкритися його здібностям.

 

 

Іншою країною високорозвиненої стародавньої культури є Китай. Тільки засвідчена письмовими пам’ятниками історія Китаю нараховує біля чотирьох тисяч років. Матеріалізм в Китаї виник і оформився майже одночасно з виникненням прогресивної індійської філософії. Такі стародавні пам’ятники китайської літератури, як “Книга змін”, “Книга про гармонію пітьми”, показують, що навіть у ІХ-VII віках до н.е. в Китаї було поширене направлене проти релігійного світогляду філософське висловлювання про матеріальність світу. У них стверджувалося, що світ вічний і являє собою єдине ціле, що складається з п’яти матеріальних елементів: вогню, води, землі, дерева і металу. Все різноманіття предметів і явищ природи, згідно з поглядами перших китайських мислителів, є наслідок різних сполучень цих п’яти першоелементів.

Китайські філософи-матеріалісти, як і чарваки, прагнули пояснити світ, виходячи з нього самого. Відмінність їх поглядів від поглядів індійських матеріалістів на перших порах була неістотною і виражалася лише в іншому переліку матеріальних першоджерел світу. Однак вже у VII-VI віках до н.е. китайські філософи роблять крок уперед в обгрунтуванні матеріальної єдності світу, висловивши міркування про те, що субстанцією всіх речей, що складає світ, є єдина, вічна матерія, що закономірно рухається – ци. Джерело розвитку всього існуючого китайські матеріалісти бачили у взаємовідносинах властивих матерії позитивних (ян) і негативних (інь) початків. Висловлюючи свої погляди на світ, як на закономірний процес розвитку матерії, китайські філософи спиралися на відомі в той час природничонаукові досягнення: наявність місячно-сонячного календаря, знання тривалості року, застосування сонячних годин для визначення літнього і зимового сонцестояння, знання періодичності сонячних затьмарень.

У VII віці до н.е. ідея про природну закономірність розвитку світу отримала найбільш повне для того часу вираження і розвиток в філософії даосизму, творцем якого вважається китайський мислитель Лао-Цзи (VI-V віки до н.е.). Наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення Лао-Цзи стало називатися даосизмом тому, що центральним питанням, що розроблялося в ньому, було питання про Дао (шлях, закон) як природно закономірний розвиток і існування сущого.

У противагу релігійним уявленням про світ як про щось тимчасово існуюче, створене актом божественного витвору, даосисти вважали світ вічним, що знаходиться в стані безперервного розвитку і зміни. Визнаючи змінність всього існуючого і стверджуючи, що розвиток світу є необхідний процес, що викликається дао, даосисти стверджували, що суттю дао є єдність протилежностей. У головному творі даосистів – книзі “Дао де цзин”, написаній послідовниками Лао-цзы у IV віці до н.е., приводяться численні приклади єдності протилежностей, фіксується увага на тому, що такі поняття, як “буття” і “небуття”, “красиве” і “негарне”, “добро” і “зло”, “важке” і “легке”, “довге” і “коротке”, “високе” і “низьке”, являє собою не існуючі один без одного протилежності. Не обмежуючись констатацією суті ДАО як єдності протилежностей, даосисти бачили в ньому також вирішальний чинник, що зумовлює процес переходу протилежностей одна в одну, коли старе зміняється новим, неповне стає повним, криве – прямим, пусте – наповненим.

У цих положеннях книги “Дао дэ цзин” висловлена геніальна здогадка про єдність і взаємоперехід протилежних початків. Але на саме істотне в розумінні єдності протилежностей – на їх боротьбу як джерело руху і зміни предметів і явищ – у даосистів немає навіть натяку. Вони не дійшли, та і не могли дійти до розуміння суті саморуху предметів і явищ природи. Цією неминучою історичною обмеженістю в значній мірі зумовлена також і метафизичність поглядів даосистів на зміну світу як на розвиток по колу, нерозуміння ними суті розвитку як поступального руху. 

Даосисти в своїй теорії пізнання проповідували споглядальне відношення до зовнішнього світу, виключали можливість зміни його людиною. Діяльність людини вони зводили лише до пізнання ДАО і до пасивного наслідування йому. Мету пізнання даосисти бачили в з’ясуванні ДАО як суті світу. Вважаючи ДАО невіддільним від речей, а речі не існуючими без ДАО, вони в той же час стверджували, що ДАО як прихована основа речей невидима, невідчутна і пізнається тільки розумом.

Даосисти вперше в історії китайської філософії виразно висунули питання про чуттєвий і раціональний моменти в процесі пізнання зовнішнього світу. Однак вони не дійшли до правильного розуміння ролі почуттів і розуму в пізнанні, недооцінювали значення чуттєвого пізнання і практики, перебільшували роль розуму в пізнанні. 

У трактуванні ДАО даосисти не були