Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Предмет:

Тип роботи:

Курс лекцій

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

теореми про те, що квадрат гіпотенузи рівний сумі квадратів катетів, а також теореми про суму кутів трикутника. Крім того, піфагорійцям належить виявлення залежності висоти тону звучання від довжини струни, відкриття основних гармонічних тонів і можливості вираження їх в числах. Піфагореїзм виник внаслідок одностороннього роздування ролі числа в пізнанні і перетворення його у відірваний від матерії абсолют, в первинну по відношенню до природи реальність. Метафізично підходячи до процесу пізнання, здійснюючи його поза контролем практики, уявно відволікаючись від якісної відмінності конкретних тіл, піфагорійці стали оперувати поняттям тіла взагалі. Відволікаючись від розмірів тіл, вони отримали поняття простору взагалі. Відволікаючись від простору, вони стали ототожнювати його з кількістю взагалі і виражати в числах. Найменшу величину простору, – точку піфагорійці ототожнили з основним елементом числення одиницею, лінію прирівняли до двійки, площину – до трійки, тіло – до четвірки. Внаслідок подібного одностороннього абстрагування, що неконтролюється практикою, піфагорійці настільки роздули значення чисел – уявних образів просторових форм матеріальних речей, що ототожнили їх з речами. Матеріальні речі і явища в останній мірі абстракції стали представлятися піфагорійцями як числа. Відірвавши числа, продукти абстрактного мислення, що виражають в свідомості людини кількісні сторони і закономірності природи, від їх об’єктивного джерела – конкретних речей, що породило і явища, піфагорійці як ідеалісти стали вважати числа первинними, початковими елементами всього сущого.

У боротьбі проти матеріалізму мілетської школи, а пізніше і проти матеріалізму Геракліта піфагорійці стали видавати числа не тільки за першоелементи всіх речей, але також і за основу явищ свідомості, визнали весь Всесвіт, вказував Арістотель, гармонією і числом. Розчинивши весь світ в числах, піфагорійці приписали їм також вирішальну роль і в пізнанні світу, зробили спробу звести процес пізнання до процесу числового вираження пізнаваного.

Приймаючи число за першооснову всіх речей і явищ світу, піфагорійці в своєму трактуванні чисел підходили до ідеалістичної діалектики. Вони, наприклад, вважали, що числа складаються з таких основних пар протилежностей, як визначене і невизначене, парне і непарне число. Ці основні пари протилежностей, в яких перебувають створюючі Всесвіт числа, згідно з вченням піфагорійців, конкретизуються в таких парних протилежностях, як межа і безмежне, єдине і множинне, праве і ліве, пряме і криве, велике і мале і т.п. Перераховуючи протилежності, що покояться, піфагорійці розглядали їх поза рухом, в стані статики. Тому своїм висловлюванням про протилежності вони не внесли в розвиток філософської думки стародавнього світу нічого нового.

Особливу увагу піфагорійці приділяли обгрунтуванню панування гармонії, порядку в природі і в суспільстві.

Піфагорійська філософія, що існувала майже два з половиною сторіччя, зазнала за цей час відомої еволюції. Якщо філософські переконання ранніх піфагорійців являли собою поєднання елементів наукового мислення і релігії, тобто містили відомі раціональні, матеріалістичні елементи, то філософія пізніх піфагорійців виродилася в суцільну містику чисел. У V і особливо в IV віці до н.е. піфагорійці скотилися па позиції прямого, відкритого містицизму. Вони проповідували безсмертя і переселення душ, вважали одиницю як основний елемент числення божественним числом. У числі як ніби першотворені бога піфагорійці бачили той елемент, з якого утворився світ, створюються і будуються всі речі і явища природи. Таким чином, еволюція піфагореїзму, що був першою ланкою в історії античного ідеалізму, являла собою процес його очищення від елементів наукового мислення, що укладалися в ньому і перетворювалися в суцільну містику чисел.

2. Антична діалектика

У кінці VI – початку V віку в Греції виступив найбільший представник стихійної матеріалістичної діалектики стародавнього світу Геракліт Ефесський (біля 544-540 рр. до н.е.). По своєму соціальному положенню Геракліт належав до знатного рабовласницького роду і вів боротьбу проти старих в Ефесі демократичних порядків, стараючись обгрунтувати їх тимчасовий, скороминущий характер.

За початковий пункт свого філософського вчення Геракліт брав визнання вогню як єдиної матеріальної основи всіх природних речей і явищ. Вважаючи вогонь вічною матеріальною основою сущого, Геракліт прагнув все різноманіття явищ світу пояснити змінами вогню, вивести всі явища світу з саморуху вогню. Світ, космос, за Гераклітом, немає початку. Він не створений ні богом, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно погасає. Вогонь, вчив Геракліт, – це вічна, існуюча першоматерія, основа всього кругообігу природних явищ. Природа, світ являє собою вічний процес розвитку і зміни вогню: всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову повертаються у вогонь. Даючи своє наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне обгрунтування світу як вічного, нескінченного процесу перетворення вогню, де на вогонь обмінюється все і вогонь – це все, Геракліт писав: “Вогню смерть – повітря народження і повітря смерть – води народження. З смерті землі народжується вода, з смерті води народжується повітря, (з смерті) повітря – вогонь, і навпаки” .

Вічний процес руху матерії Геракліт зводив до простого кругообігу. Він не дійшов до розуміння розвитку матерії, тобто її поступального руху. Проте і ця за Гераклітом картина світу, що малюється, знаменувала собою великий крок уперед, що намічає шляхи розробки діалектично-матеріалістичного розуміння природи. Історична цінність вчення Геракліта полягає в тому, що ідею про матеріальність світу він доповнив ідеєю про його рух і зміну як необхідний і закономірний процес.

Розвиваючи