Господарське зобов’язання в національному законодавстві

 

Поняття «господарські зобов’язання» визначено ст. 173 ГК, а саме: господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, через що один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Порівняльний аспект цивільно-правової та господарсько-правової позицій щодо поняття «господарське зобов’язання» розкрито у підручнику.

Основні види господарських зобов’язань такі:

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин у процесі здійснення господарської діяльності, унаслідок чого зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Різновидом майново-господарських зобов’язань є господарсько-договірні зобов’язання.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути:

суб’єкти господарювання – господарські організації – юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності;

негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи;

органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, унаслідок чого зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

1) між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

2) між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;

3) між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством.

Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання (ст. 177 ГК). Суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Отже, підставою виникнення господарських зобов’язань, як і інших господарських правовідносин, є передбачені Господарським кодексом юридичні факти, що спричинюють господарські права і обов’язки.

Господарські зобов’язання можуть виникати:

1) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акту, що регулює господарську діяльність;

2) з акту управління господарською діяльністю;

3) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

4) унаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

5) у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також унаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Основною підставою виникнення господарсько-договірних зобов’язань є господарський договір. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів визначений у главі 20 ГК.

Поняття господарського договору можна визначити виходячи із змісту ст. 180 ГК, а саме: господарський договір є угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

Необхідно мати на увазі, що хоча господарські договори, за загальним правилом, і укладаються відповідно до вимог, які встановлені Цивільним кодексом, безпосереднє укладання господарських договорів повинно здійснюватись насамперед з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом, а також інших нормативно-правових актів щодо окремих видів договорів.

Принциповим моментом є, що під час укладання господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

1) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

2) примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання під час укладання ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

3) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

4) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих