Хімічні меліорації: види, значення, основи технології

1. Визначає генезис грунту, формування його морфологічних ознак, хімічного складу та властивостей: забезпечує формування специфічного профілю; забезпечує утворення агрегатів за участю гумусових та глиногумусових сполук і, як наслідок – водостійкої структури грунту; впливає на щільність складення (зменшує) та водно-фізичні властивості грунту; забезпечує утворення рухомих сполук, здатних до міграції, включення мінеральних компонентів грунту у біогеохімічний кругообіг; забезпечує формування сорбційних, кислотно-основних та буферних властивостей грунту.

2. Гумус бере безпосередню участь у живленні рослин:

● виступає джерелом елементів мінерального живлення вищих рослин (N, Р, К, Са, мікроелементи) ; є джерелом органічного живлення для гетеротрофних організмів; є джерелом СО2 у приземному шарі атмосфери (впливає на продуктивність фотосинтезу) ; є джерелом біологічно активних речовин грунту.

3. Гумус виконує санітарно-захисні функції в грунті:

забезпечує прискорення мікробіологічного розпаду пестицидів, каталіз швидкості цього розладу; сприяє закріпленню забруднювачів у ґрунті (сорбція, утворення комплексних сполук) та зниженню рівнів їхнього надходження у рослини; зменшує міграційну здатності токсикантів.

Сьогодні існує два основних напрямки регулювання балансу гумусу:

збільшенням надходження у ґрунт органічної речовини: пожнивно-кореневі рештки рослин, органічні добрива, органо-мінеральні добрива.

2) застосуванням заходів, які зменшують мінералізацію органічної речовини ґрунту та урівноважують процеси гуміфікації та мінералізації або забезпечують переважання гуміфікації, а саме:

● збалансована структура ландшафтів, що зменшує ерозійні втрати грунту в басейні річки;

● балансована (контурно-меліоративна) організація території угідь, що зменшує ерозійні втрати грунту, запобігає підтопленню, засоленню, підкисленню грунтів;

● збалансована структура посівних площ на основі допустимого рівня розораності, що зменшує ерозійні втрати грунту та дисбаланс між гуміфікацією і мінералізацією ОРГ;

● введення та освоєння збалансованих сівозмін, у складі яких є достатня частка ґрунтозахисних культур, що забезпечує збільшення надходження свіжої органічної речовини, зменшує ерозійні втрати грунту та дисбаланс між процесами мінералізації та гуміфікації;

● збалансовані системи застосування добрив, що забезпечують надходження в грунт достатньої кількості свіжої органічної речовини органічних добрив, достатню кількість елементів живлення рослин і попереджують процеси мінералізації гумусу та використання його компонентів для живлення, підвищують врожайність і забезпечуєть зростання маси пожнивно-кореневих решток;

● збалансовані системи обробітку грунту та заробки добрив у грунт, що забезпечують зменшення втрат гумусу на мінералізацію та оптимальні умови для протікання процесів гуміфікації (поверхневий, безполицевий обробіток; заробка основної маси органічних добрив на глибині 10-15 см;

 

 

Хімічна меліорація грунту- це система заходів із застосування хімічних речовин для поліпшення фізико-хімічних та фізичних властивостей ґрунтів, їхнього хімічного складу та підвищення врожайності сільськогосподарських культур.

Основними видами хімічної меліорації є: вапнування кислих ґрунтів, гіпсування солонцюватих ґрунтів, кислування лужних ґрунтів.

Вапнування ґрунтів передбачає внесення вапнякових матеріалів у кислі ґрунти з метою нейтралізації їхньої надмірної кислотності, шкідливої для багатьох сільськогосподарських культур.

Концентрацію іонів водню у ґрунтовому розчині, а звідси і кислотність ґрунту, умовно виражають показником рН:  .

Непрямим результатом високої кислотності ґрунту є недостатній вміст у ньому засвоюваних іонів кальцію і фосфору, надлишок розчинних сполук алюмінію, мангану – досить шкідливих для рослин. Алюміній, накопичуючись у кореневій системі рослин, понижує її здатність проводити фосфор у надземні частини, тому рослини потерпають від фосфорного голодування навіть за внесення фосфорних добрив.

Вапнування кислих ґрунтів- це захід тривалої дії, тому низькоякісне його проведення негативно позначається на родючості ґрунтів протягом багатьох років. У зв'язку з цим слід суворо дотримуватися рекомендованих норм, строків, способів, глибини заробляння, рівномірності внесення та періодичності використання вапна на полях сівозміни. Відхилення фактичної норми внесення вапна від розрахованої за гідролітичною кислотністю не повинно перевищувати 10%, нерівномірність внесення по ширині поля – 25-30%. Потребу у вапнуванні кислих ґрунтів визначають за рН сольової витяжки грунту з урахуванням гранулометричного складу та вмісту гумусу та показником ступеня насичення ґрунту основами з урахуванням набору сільськогосподарських культур у сівозміні.

Норми вапна встановлюють такими способами:

● за гідролітичною кислотністю, цей метод найточніший;

● за значенням рН сольової витяжки з урахуванням гранулометричного складу ґрунту;

●за нормативами витрат вапна для зміщення значення рН на 0, 1. За даними Г. А. Мазура, 1 т вапна (СаСОз) збільшує рН піщаних ґрунтів на 0, 66, супіщаних – на 0, 27, легкосуглинкових – на 0, 18. Для підвищення рН ґрунту на 0, 1 потрібні такі дози вапна, т/га: для піщаних ґрунтів – 0, 12-0, 16; для супіщаних – 0, 35-0, 40; для суглинкових – 0, 50 – 0, 60.

В усіх зонах поширення кислих ґрунтів, незалежно від вирощуваних культур дозу вапна визначають за гідролітичною кислотністю ґрунту згідно формули:

Дсасо3=Hг٠d٠Нор., (10. 2)

де: Дсасо3Hг – доза вапна, т/га;

d- щільність складення грунту, г/см3;

Нор – потужність меліорованого шару грунту, см (орного).

Повторне або підтримувальне вапнування доцільно проводити в разі зниження рН на 0, 5 одиниці відносно оптимального значення рН для даної сівозміни, оскільки воно дає високий позитивний ефект, посилюючи дію мінеральних добрив.

Гіпсування ґрунтів. До хімічної меліорації належить і гіпсування лужних ґрунтів – солончаків,