Ідея «філософії серця» Г. Сковороди у збірці Павла Тичини «Замість сонетів і октав»

Статтю присвячено дослідженню ідей філософії серця Григорія Сковороди у збірці П. Тичини «Замість сонетів і октав». Особливу увагу приділено образу серця, християнським та моральним цінностям у прозопоезії.
Ключові слова: філософія серця, християнські ідеї, духовність, ліричний герой, діалогізм.

Перші збірки Павла Тичини – «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав» – засвідчили про входження в українську літературу поета нового рівня, митця модерністського спрямування, символіста, поета глибоко національного, яскравої художньої індивідуальності. У ранній творчості митця болюче відбилася доля українського народу доби революції та громадянської війни. Сумніви й вагання поета у ставленні до подій 1917 року призвели до зникнення блаженного звучання пісенності з «світанкових світів у ліриці». Павло Тичина шукав можливість якнайяскравіше висловити зміну почуттів, вражень, настроїв і тому «відтворив у збірці «Замість сонетів і октав» національну катастрофу, спричинену революційними рухами та черговим загарбанням України Російською імперією, але «виступає» і за всіх, і проти всіх. Орієнтир у нього – філософ Г. Сковорода, якому книжка присвячувалася і який у центрі всесвіту бачив саме «всіх» [Наєнко 2008: 255].
Третя збірка П. Тичини «Замість сонетів і октав» (1920), написана у 1918 – 1920 роках, «назавжди увійшла в українську і світову літературу як правдиве й водночас страшне свідчення людини про свій час» [Тітаренко 2008: 3]. Книга «стала між чистою лірикою та гострою інвективою» [В. Барка 1961: 69] автора, і, на думку В. Стуса, «прямим продовженням третьої сфери поетичної «космогонії» «Сонячних кларнетів» [Стус 1993: 24], у строфах та антистрофах якої Павло Тичина «мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» [Лавріненко 2001: 18].
У радянському літературознавстві книгу «Замість сонетів і октав» називали помилкою молодого поета, замовчували, й поступово вилучили з літературного процесу за невідповідність критеріям соцреалізму й компрометування ідеалізованого образу радянського поета Павла Тичини. У 80-90-ті роки XX ст. збірка знову побачила світ у складі повного зібрання творів поета, і відтоді цікавість до неї спалахнула з новою силою, відбулася своєрідна «реабілітація» книжки, що дозволило відновити втрачену ланку в доробку поета. Наприкінці минулого століття з’явилася чимала кількість наукових розвідок, присвячених «секретам поетичної творчості» П. Тичини, зокрема Г. Грабовича, Г. Клочека, Ю. Коваліва, М. Моклиці, В. Моренця, В. Стуса, Ю. Тітаренко, Т. Шестопалової та інших. Літературознавці розглядали збірку «Замість сонетів і октав» у різних аспектах, зокрема дослідницькі пошуки зосереджено навколо проблеми міфологічної єдності ранньої творчості та неоміфу у третій збірці [Неборак 1990], психологізму, пізнання реальності та самопізнання «я» індивіда [Надъярных 1998], музичності як основі стильового синтезу [Мошка 2002], раннього модернізму [Наєнко 2008], семантики та поетики, інтертекстуальності [Тітаренко 2008], проте питання висвітлення ідей «філософії серця» у збірці потребує детальнішого аналізу, чим і зумовлена актуальність дослідження.
Прозопоезія (В. Барка) збірки звучить в унісон до світоглядних ідей українського мандрівного філософа та християнських цінностей. «Філософія серця» є осердям духовності та моральності у трактатах, поезіях, байках Григорія Сковороди, а відповідно й у збірці «Замість сонетів і октав» Павла Тичини. У християнстві серце розглядається як орган яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також є центром духовності та моралі. Загальнохристиянський символ серця, заданий Біблією, т. зв. «абеткою світу», зустрічаємо у творчості українського мислителя, зокрема у збірці «Сад божественних пісень». Сучасна дослідниця І. Валявко вважає, що «застосовуючи своєрiдний символiчно-фiлософський стиль мислення i зв’язавши серце з «внутрішньою» людиною Сковорода започатковував розвиток нацiональної символiко-антропоцентричної «фiлософiї серця», яка «нероздiльно пов’язана з Богопiзнанням» [Валявко 1997: 12]. Центром людської душi у Сковороди є серце, яке «не iснує нiде в просторi, але водночас воно є скрiзь, в усiй людський iстотi» [Валявко 1997: 12]. Будучи речником біблійних істин, він намагався здійснити певний прорив крізь символічний світ до істинного буття. Для Григорія Савича до Божественної істини людина може долучитися через Біблію, яка «є новий мир і люд Божий. Немає у тій республіці ні старості, ні статі, ні відмінності – все там спільне – суспільство в любові, любов у Богові, Бог в суспільстві. Ось кільце вічності! Від людей це неможливо» [Сковорода 2005: 44]. У Павла Тичини ця Божественна істина також в християнських ідеях і в людському серці, в яке «стріляють»: «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль» (строфа «Кукіль»). Проте стріляють і душу, яка, за Святим Письмом, є безсмертною і насичується не плотським, мирським («Не буде плоттю ситий дух» (Г. Сковорода)), а небесним.
У філософських трактатах Сковороди серце постає у подвійній перспективі: як людська сутність – «старе» та «нове» серце, де «старе» серце – смертне, сповнене пристрастей та земних бажань, а «нове» – Божественне, вічне; і як шлях для досягнення Божественної досконалості (адже щоб відкрити Бога в собі необхідне переображення власного серця). Ідея двоїстості серця пов’язана із наявністю двох начал у душі людини – добра і зла, Божественного і диявольського. Кожне людське серце відкрите для Премудрості Божої, що наповнює його однаково, проте по-різному проявляється. Постріл у серце – це знищення людини як фізично, так і духовно (вбивця не може бути високодуховною людиною і перемагає диявольське начало). Поет прагне усвідомити страшний стан України, людської душі і серця серед апокаліптичних обставин, тому заклик збірки спрямований проти