Ідея «філософії серця» Г. Сковороди у збірці Павла Тичини «Замість сонетів і октав»

комплексу вбивства: вбивають матір, посиротивши дитину; вбивають безневинних – «Людина, що казала: убивати гріх! – на ранок З простреленою головою» (строфа «Терор»)  (тут поет вказує не тільки на фізичну смерть тисяч безневинних жертв революційної доби, а й на духовне виродження), а найважливіше – знищення духовних надбань народу. «Процес озвіріння, тобто втрати духовності, зазначає Юлія Тітаренко, виявляється в книзі «Замість сонетів і октав» на трьох площинах: убивство безневинних, кривава бійка між звірами, пропаганда насильства у сфері культури» [Тітаренко 2008: 8].
У стислих, влучних, містких строфах та антистрофах збірки Павло Тичина конденсував трагізм часу, біль і розпуку ліричного героя. Авторове звинувачення направлене проти тих, хто «звіром став», фанатично повіривши ідеям і забуваючи про головне – людську душу. За допомогою образів-символів, метафор автор прагне показати драму нового життя, «бо велика ідея потребує великих жертв», але «хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?» (строфа «Терор»).
В останній антистрофі до строфи «Кукіль» Павло Тичина вказує на трагізм епохи і осмислює власну трагедію:
Грати Скрябіна тюремним наглядачам – це ще
не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне
виступає як своє. Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Автор окреслює три політичні сили, що зіштовхнулися на Україні, сили, що не тільки протистояли, прагнучи відстояти свої інтереси, а й з жорстоким цинізмом знищували споконвічні духовні цінності – царська Росія (Орел), Українська Народна Республіка (Тризубець) та більшовики (Серп і Молот). Кожна з цих партій орієнтувалася на певні верстви народу, не консолідуючи інтереси людей, а граючи на їх слабинках. Проте «своє», каже Тичина, те, за що боролися, прагнули відстояти – розстріляно, або ж «заховано далеко», тобто зруйновано найбільшу вартість – людяність. Тут Павло Григорович і пророкує свою долю у цьому страшному витку історії: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи».
З ідеями християнської культури пов’язана у П. Тичини ідея національного визволення. Проповідувані у Біблії любов, всепрощення, доброта, благочесність у добу карколомних змін, пов’язаних із подіями 1918 – 1919 років знецінюються: скасовуючи споконвічні підвалини моралі, нова влада проповідує дегуманістичні ідеї, насильство, «жорстокий естетизм», що став основою нової ідеології, витісняючи загальнолюдські закони – «Місто в мальованих плакатах: людина людину коле…» (антистрофа до строфи «Порожнеча»). Шлях до Бога Тичина вбачає у протидії злу, у загальнолюдських цінностях – вірі, надії, любові, які звучать і в Сковороди: «Коли б людина могла швидко зрозуміти неоціненну ціну великої тієї Божої ради, могла б відразу ж її прийняти і любити. Але оскільки тілесний грубий розмисел тут кладе перепону, для того потрібна людині віра. <…> При ній необхідно має бути надія. <…> Ці добродійності приводять нарешті людське серце, начебто надійний вітер корабля, у гавань любові, і їй доручає» [Сковорода 2005: 148].
Революційна культуротворча доба жорстоко руйнує особистість. Абстрактна концепція комуни заперечується у Тичини, який стверджує, що людина – «скарб світовий» (антистрофа до строфи «Евое!»), проголошуючи духовну революцію. У «Евое!», на думку В. Барки, «вґрунтовано революцію духовну, з перемогою над собою: якщо подолати звірство в серцях – зникнуть потворності суспільства. Вдосконалиться індивідуальність до міри, коли для виразу необхідна лірика. «На людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера» [Барка 1961: 79].
Мистецтво нового дня повинно будуватися на надбаннях культури, традиціях, звичаях народу, бо «За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються в балетній студії. І на людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера» (строфа «Евое!»). Поняття «гармонія», пошуки його смислового наповнення завжди були у центрі уваги Павла Тичини. «Модель космосу українського буття», стверджує О. Мошка, у Сковороди включає «три світи» – мікрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (людина), світ символів (Біблія). Власне ці тематичні комплекси контрапунктно розгортаються у ліричній симфонії «Замість сонетів і октав», укладаючись «у сковородинівські три світи: макрокосм – великий світ, увесь світ і, як його частина, Україна; мікрокосм – людина, український народ; і третій – символічний світ, але не Біблія, а поезія, культура» [Мошка 2002: 23-24].
У строфі «Найвища сила» автор окреслює непереборну силу, що здатна навіть у критичну ситуацію відчути цінність життя і вірити у красу: «А над містом величезний рояль грав… І зрозумів я – настав Великдень» (строфа «Найвища сила»). На думку Василя Барки, «шлях до кращої майбутности покладено через Великдень кожної душі» [Барка 1961: 77].
Музика, ритміка кларнетизму вводить ліричного героя у прекрасний світ божественної гармонії, від якої «добрішало небо», «співають промені у далині», і над містом «величезний рояль грав», й укладеній «в двох-трьох нотах» пісні – справжньому гімні, в якому звучить християнське – «Христос Воскресе»: «Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах – оце і є справжній гімн. Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне «Христос воскрес»« (антистрофа до строфи «Іспит»). І це є для героя «найвищою силою», могутністю, духовною красою, що означується через музику.
«Філософії серця» Григорія Сковороди був властивий діалогізм, не випадково його твори навіть за формальними ознаками є «діалогами», у яких «проповідник мудрості застосовував поширені того часу прийоми викладу думок у єдності питань та відповідей та елементи сократичного діалогу» [Якушко 2008: 70]. Не тільки твори носять діалогічний характер, а й усе життя мислителя є своєрідним діалогом, в якому «відбувається зустріч» різних смислів, розуміння сенсу буття людини» [Троїцька 2007: 191]. Прикметно й те, що збірку Павла Тичини можна також визначити як своєрідний діалог ліричного героя з революцією, розгортання якого у строфах та антистрофах полягає у відшукуванні істини, що не лежить на поверхні, а прихована у підтексті, і є своєрідним кодом-загадкою, яку читач повинен дешифрувати. Строфа та антистрофа містять ідеї-відгуки, розглядаються як єдність багатоманітності, зустріч протилежностей. Антистрофа заперечує хід думок попередньої строфи, створюючи відповідне коло, підсиленню першого відповідно сприяє рефрен.
Структура книги визначається тим, що поезії, а це одинадцять пар, складаються із «строфи» та «антистрофи», які, окрім першої, з’єднані попарно. Форма збірки «Замість сонетів і октав» незвичайна – вірші у прозі, писані верлібром, ритмізовані, афористичні, змістово конденсовані у вислові. Завдяки такій формі, її синтетичності, динамічності та узагальненню Павло Тичина зумів поєднати слова з прихованим символістичним змістом, зі звуком, ритмом.
Будова збірки нагадує хоричні партії грецької трагедії. Але, на відміну від трагедії, не хор, а сам поет у лірично символічному малюнку висловлює «різкий осуд сучасному здичавінню від єства червоної завірюхи» [Барка 1961: 69]. Поет, не сприймаючи стандартів, намагався знайти нові поетичні форми для вираження трагедії власної та трагедії суспільства перехідного періоду в історії України. Від духовного аристократизму поет переходить до гіркої іронії у строфах та антистрофах збірки «Замість сонетів і октав»: «соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити» (антистрофа до строфи «Найвища сила») ; «Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад. Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і приймав осанну» (антистрофа до строфи «Шовіністичне).
Звернення митця до ідей Григорія Сковороди, до загальнолюдських християнських цінностей не випадкове у збірці Павла Тичини, адже головне для ліричного героя не жертви во ім’я ідеї, не «аероплани й усе довершенство техніки», не «університет, музей, бібліотеки…», а очі – «карі, сірі, блакитні…» (антистрофа до строфи «Терор»), що є символом людської душі.
Павло Тичина, присвячуючи свою збірку Григорію Савичу Сковороді, спирається на філософські ідеї мислителя, осмислює гострі сутички власного «я», людського серця із жорстокими реаліями доби, проголошує революцію в духовному світі особистості: гуманну, свободолюбиву, гармонії та краси Найвищої сили.

БІБЛІОГРАФІЯ