Індустріалізація Південної Кореї

Очевидно, що в сучасних умовах високорозвиненого поділу праці в основі будь-яких регулюючих заходів лежить грошовий обіг. У Кореї досягненню фінансово-грошової збалансованості приділялася першочергова увага. Навіть у роки значних господарських труднощів грошовий обіг, інфляція, дефіцит державного бюджету не виходили з під контролю держави. Центральну роль у цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі.

Інший важливий напрямок державного регулювання Південної Кореї пролягає у валютній сфері. У різних варіантах примус до отримання іноземної валюти на спеціальних рахунках у ЦБ, що діє в Кореї з 1949 року. Концентрація фінансових і валютних ресурсів в руках держави впливало на формування основних пропорцій суспільного виробництва. При цьому основна ставка робилась на всесвітнє заохочення експорту. Держава використовувала субсидування національних експортерів, яким надавалися банківські пільги. По самих скромних оцінкам тільки в 70-ті роки вони щорічно поглинали не менше 1/10 ВНП.

При цьому потрібно відзначити, що кредити концентрувалися в потенційно найбільше ефективних сферах економіки. Також здійснювався контроль за ефективністю застосування кредитів.

Висока активність державного регулювання з великою виразністю виявляється у формуванні галузевих пропорцій. Наприклад, при проведенні аграрної реформи найважливішою складовою частиною стало примусове роздрібнення значних земельних наділів на більш дрібні захід, неможливий без прямого активного втручання держави. У цьому зв'язку варто посилатися на програму «цільового розвитку».

Починаючи з 70-х років спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги: – машинобудування, електроніка-текстильна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування. Цим галузям надавалася явна превага в постачанні ресурсами, вони користувалися переважними податками й іншими пільгами.

Одночасно держава жорстко регулювала конкуренцію в пріоритетних галузях, примушуючи до об'єднання приватних компанії або до відходу з даного ринку. Держава нерідко йшла на пряму компенсацію збитків» обраних експортерів». Особо варто відзначити, що пільги, надані державою призвели до утворення високомонополізованої виробничої, особливо експортної структури. У перший провині 80-х років частка 30 найбільших південнокорейських конгломератів в обробній промисловості досягла 1/3, а в експорті перевищила 1/2. Бачачи сильний вплив держави на економіку Південної Кореї виникає питання: чи можна розглядати корейські приватні фірми як самостійні одиниці.

 

Поряд із притягненням іноземних інвестицій, починаючи з 80-х років економічна політика Південної Кореї була спрямована на залучення з-за кордону сучасних технологій. Хоча в силу різноманітних причин обсяги запозичень в області технологій були не настільки значними, як у сферах позикових засобів і прямих капіталовкладень, її роль у переносі південнокорейської економіки на сучасні рейки й у залученні країни до досягнень НТР була достатньо висока. Для широкого впровадження сучасних технологічних процесів необхідно було придбати відповідному техніку.

Серед закупленої техніки, безпосередньо не пов'язаної з виробничими процесами, переважає місце займали транспортне устаткування, електроприлади і апаратура. За умовами, укладення контрактів подібного роду постачання, фінансувалися кредитами з розрахунку 3% річних із погашенням заборгованості в трирічний термін. Крім зазначеного Південна Корея була змушена одержувати і машинне устаткування, безпосередньо використовуване в виробничих процесах.

Як правило, закупівлі верстатів і агрегатів супроводжувалися придбанням прав на використання технологічних процесів. Потреба в них збільшувалася з кожним роком. Відповідно росли і відрахування на оплату як самої техніки, так і технології «know how». Усього за 1962-1982. між Південною Кореєю і розвиненими капіталістичними країнами була зафіксована 2281 угода на придбання технічних «now-how сума 681 млн. $, що» загалом склало 47, 7% суми прямих інвестицій за той же період.

Левина доля угод, пов'язаних із придбанням виробничого обладнання і пов'язаних із ним «know how», припадало з японськими бізнесменами (56, 4%), хоча до співробітництво з південнокорейськими фірмами у цій галузі почалося на 4 роки пізніше чим американські та інші ділові контакти. Домінуючим була і питома вага Японії в сумах південнокорейських відрахувань за використовувану техніку і технології.

Усього за 10 років (1967-1977) японські підприємці одержали 52млн. $ (59%), тоді як за 15-літній термін (1962-1977) Америці і Західної Німеччини дісталося відповідно 24. 3 млн. $ (27. 7%) і 4. 4 млн. $ (5%). 1975г. 64. 1% всіх відрахувань за використання техніки і технологій припадало на долю США и Японії 4796 і 7074 млн. $.

Відмічаючи винятково високий ступінь залежності від цих двох країн, південнокорейська асоціація Зовнішньої торгівлі 17 липня 1976 р. виступила з пропозицією негайно диверсифікувати джерела, із яких запозичується і впроваджуються техніка і технології. Проте спонукальним мотивом цього слугували не тільки кількісні розрахунки.

По оцінкам Національного Інституту Науки і техніки виходило, що тільки 30% «know how» (запозичених із США і країн Західної Європи) можна було віднести до передових технологічних процесів, а щу залишилися 70% (запозичені з Японії) оцінювалися як відсталі і застарілі.

Після проведеного дослідження в Південній Кореї був створений Консультаційний Центр по впровадженню технології, що давав (при консультації іноземних спеціалістів) попередні оцінки «know how», намічених до впровадження, із метою усунення негативних впливів.

 

Південна Корея – учасник ГАТТ більше 20 років. Тут вважають, що використання режиму вільної торгівлі стало важливим фактором її успішного економічного розвитку – Південна Корея пройшла шлях від відсталої до індустріальної країни. За 1971 – 1994 pp. Республіка Корея піднялася із 38 на 11 місце в світі за обсягом зовнішньоторговельного обігу. В середині 60-х років продукція низького ступеня переробки складала майже половину корейського експорту, а за останнє десятиріччя частка промислової продукції в експорті досягла 95%.

Наприкінці 1993 р. корейським урядом прийнята «Стратегія інтернаціоналізації для нової економіки», розрахована на п'ять років. Цей програмний документ виходить із характеристики сучасного світового розвитку як дедалі швидших темпів руху до «єдиної економіки».

Важливим напрямом інтернаціоналізації є розширення економічного співробітництва з іншими країнами в межах міжнародних економічних організацій та угод. Південна

Корея використовує переваги режиму вільної торгівлі ГАТТ, проводить лібералізацію імпорту. З цією метою була прийнята спеціальна трирічна програма (1992-1994 pp.), відповідно до якої Республіка Корея ввела вільний режим із 45 імпортних позицій. В 1994 p., після поширення його ще на 47 позицій, загальний рівень лібералізації корейського імпорту досяг 98, 6%. Корея надала в ГАТТ схему лібералізації імпорту у 1995 – 1997 pp., зареєструвала 142 найменування сільськогосподарської продукції. Скоротяться до 38 найменувань так звані регулюючі тарифи, що використовуються для захисту національних виробників і часом перевищують базові тарифи в п'ять-десять разів. Водночас скорочують квотовані тарифи для регулювання цін на споживчі товари.

Південна Корея здійснює ці заходи, незважаючи на те, що знову виник після 1990 р. торговий дефіцит та незадоволення всередині країни деякими кроками, пов'язаними з розширенням співробітництва у межах ГАТТ. Тим самим Південна Корея, будучи учасником багатосторонніх торгових угод, покладає великі надії на угоди Уругвайського раунду, вважаючи, що вони відкривають перспективи для вирішення регіональних проблем. Завдяки своїм успіхам Південна Корея стала об'єктом пильних інтересів країн, що розвиваються. Вперше за 17 років обсяги торгівлі з цією групою країн у першому кварталі 1995 р. перевищили обсяги торгівлі з промислове розвинутими країнами і досягли 12, 3 млрд дол., що на 40% вище, ніж за відповідний період 1994 р.

У 90-ті роки значно розширились контакти Республіки Корея з постсоціалістичними країнами у межах затвердженої урядом програми «Північна політика». Товарооборот з цими країнами до 1988 р. був незначний, але 1989 р. він досяг 4, 2 млрд дол., 1990 р. – 5, 2 млрд дол., а 1993 р. – 6, 7 млрд дол.

У структурі експорту Південної Кореї 95% належить готовим виробам. Основними експортними товарами є продукція машинобудування, зокрема, електроніка, відео-, аудіотехніка, комп'ютери, мікрохвильові печі, автомобілі, судна, взуття, продукція текстильної промисловості та ін. (табл. 2). Найближчим часом зростає експорт високотехнологічних товарів мікроелектроніки, більш складних побутових електронних товарів.

У структурі імпорту 90% займають товари виробничого призначення, причому одна третина з них використовується для виробництва експортних товарів. В імпорті стабільно висока частка палива та сировини: нафти, вугілля, бавовни, вовни, лісу і т. п. 36% вартості імпорту в 1990 р. припадало на верстатне обладнання.

Для Південної Кореї характерний імпорт технологій. Зареєстровано майже 5 тис. випадків отримання іноземних технологій, з них 90% японських.

Реалізуючи великомасштабні плани економічного і соціального розвитку, Республіка Корея розраховує на ефективне економічне співробітництво й з Україною. За останні кілька років економічні зв'язки між двома країнами набули розвитку в галузі торгівлі, фінансів, обміну технологіями.

 

Стрімке економічне зростання Південної Кореї пояснюється по-різному, але називають такі основні фактори:

• орієнтація на експорт, взаємодія із зовнішнім світом, стратегія розвитку;
• сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х – першої половини 70-х років, що полегшило доступ до зовнішніх ресурсів;
• сильне та ефективне керівництво авторитетного уряду, який відкрив демократичні і політичні перетворення на користь економічних реформ;
• етнічна та культурна однорідність, а також конфуці-анська традиція, особливе трудолюбство, освіта та вірність своїй нації.

Немає сумніву, що ці фактори значно зумовили прогрес в економіці. Проте вони не дають повної відповіді на запитання: що послужило головною рушійною силою росту корейської економіки? Такою силою було стрімке розширення експорту. І справді: збільшення експорту, що підтримувалося орієнтованою на зовнішній світ стратегією розвитку, відігравало життєво важливу роль в економічному прогресі Кореї. Але основною рушійною силою була саме орієнтована на ринок економічна система, в умовах якої корейські підприємці, робітники та уряд мали широкі можливості задовольнити власні інтереси, звичайно, в інституційних рамках, які визначаються урядом.

Деякі моменти корейського економічного розвитку в умовах ринкової системи можуть мати місце в економічних реформах, що проходять у країнах Центральної та Східної Європи, включаючи країни колишнього СРСР.

Проте функціонування ринкового механізму Південної Кореї ще далеке від досконалості, якщо враховувати багато штучних недоліків, породжених політикою уряду, а також різними елементами монополії. Досвід корейської економіки, орієнтованої на ринок, підтверджує необхідність деяких добре відомих передумов економічного зростання:

• економіка розвивається за умов оптимальної зайнятості, заощаджень та інвестування;
• економіка розвивається, якщо уряд стабільно забезпечує відповідну соціальну інфраструктуру, стимулює зовнішню та внутрішню торгівлю, регулює економіку ринковими методами;
• темпи розвитку економіки можуть також зростати, якщо належно використовуються іноземний капітал, технології, а особливо – світовий ринок.

Стабільності в Кореї досягли скоріше методами політичного тиску, ніж демократичними процесами. Необхідно, проте, підкреслити, що керівництво дбало насамперед і навіть стимулювало економічний лібералізм і соціальний плюралізм в інтересах економічного розвитку.