+3 8(066) 185-39-18
fважлива функція – соціалізації. У межах держави є функції виробництва і розподілення. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Неабияка роль тут належить інститутам управління і контролю, тобто органам влади. Ці функції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм.
Функціональні якості різних соціальних інститутів відрізняються одна від одної. Наприклад, власність, обмін, банки, господарські об’єднання перебувають у віданні інституту економіки. Втім казати, що цей інститут та інші, наприклад, політичні, соціальні, відокремлює Велика Китайська стіна, було б помилково. У реальному житті їх функції взаємодіють так тісно, що провести будь-яку грань між ними дуже важко. Політичні інститути – держава, партії, профспілки та інші суспільні організації – займаються питаннями виробництва, обміну, соціального захисту і санкцій. Крім того, вони регулюють виробництво та збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримують соціально-класові структури.
Свої специфічні функціональні якості мають соціально-культурні та виховні інститути. По-перше, вони допомагають вирішувати проблеми соціалізації суб’єктів, індивідів, робиться це через засвоєння закріплених у свідомості, у нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки. Такі стандарти підтримуються і регулюються чи силою суспільної думки, чи силою закону. Обов’язковість виконання норм забезпечується примусово силою відповідних органів, системою інститутів держави, що мають особливі повноваження.
Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які називають церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визначають порядок у діяльності суб’єктів.
Чим стабільніше, впорядкованіше функціонують усі соціальні інститути, тим сильнішим є суспільство та динамічнішим його розвиток. Але процеси, які відбуваються в суспільстві, постійно змінюють потреби різних суб’єктів (людей, груп, класів), тому змінюється характер взаємодії соціальних інститутів у соціальному середовищі.
Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем називається дисфункцією соціального інституту. Як зазначалося раніше, основою формування та функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного перебігу суспільних процесів, соціальних трансформацій може виникнути ситуація, коли суспільні потреби, що змінилися, не знаходять адекватного відображення у структурі та функціях відповідних соціальних інститутів. У результаті їх діяльності може виникнути дисфункція. З точки зору змісту дисфункція виступає як нечіткість цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у спаді його соціального престижу, авторитету, виродження його окремих функцій у «символічну», ритуальну діяльність, тобто діяльність, що не спрямована на досягнення раціональної мети. Такий інститут починає долати труднощі: нестачу матеріальних засобів, кваліфікованих кадрів, зростання організаційних проблем. Усе це – зовнішні, формально-організаційні прояви дисфункції, а не змістові, про що зазначалося вище.
У такій ситуації втрачається основна якість соціального інституту – деперсоналізація. Принцип деперсоналізації полягає в тому, що функціонування соціального інституту, який задовольняє соціальні потреби, в основному не залежить від індивіда, від його нахилів, настанов, ціннісних орієнтацій та інших суб’єктивних характеристик. Оптимальна діяльність соціального інституту досягається за рахунок об’єктивно діючого механізму, який забезпечує розподіл соціальних ролей (коли кожен суб’єкт знає свій маневр), тим самим забезпечується виконання завдань інституту. Дисфункція в діяльності інституту змушує спрямовувати його діяльність на реалізацію інтересів окремих осіб залежно від їх персональних якостей.
Однією з явних ознак дисфункції соціального інституту є персона- лізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїм об’ єктивно діючим механізмом, де кожна людина на підставі норм та зразків поведінки, згідно зі своїм статусом, має певні ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб та об’єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей та властивостей.
Незадоволена суспільна потреба може викликати стихійну появу нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм та правил.
У своїх крайніх формах активність такого роду може виявлятися у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої «тіньової економіки», що відбувається у суб’єктивних характеристиках. Прикладом дисфункцій є незареєстрованість злочинів у системі МВС. Для вирішення головного завдання МВС – боротьби зі злочинністю – повна та своєчасна реєстрація всіх виявлених злочинів є вкрай необхідною. Але вона заважає особистому внутрішньому завданню міністерства – показати високу ефективність своєї роботи. Так загальна мета поступається особистій.
Основні риси соціальної організації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням – об´єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація – соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов´язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов´язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов´язковий порядок, система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких – чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.
Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.
Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв´язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв´язки між індивідами.
М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов´язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії – відсутність гнучкості, шаблонність дій.
Неформальні організації. Ґрунтується на товариських взаєминах та особистому виборі зв´язків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.
Переважна більшість цілей, які ставлять перед coбою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:
– організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки) ;
– організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти) ;
– організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров´я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони) ;
– науково-дослідні організації;
– органи законодавчої, виконавчої влади.
Їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільно корисні функції: кооперацію, співробітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.
Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв´язки з навколишнім світом.
Висновки
Отже, інститут – це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за їхнім виконанням. Інституціональна діяльність здійснюється людьми, організованими в групи чи асоціації, де проведений поділ на статуси і ролі, відповідно до потреб даної соціальної групи чи суспільства в цілому. Інститути, таким чином, підтримують соціальні структури і порядок у суспільстві.
Соціальні інститути відрізняються своїми функціональними якостями:
1) Економіко-соціальні інститути – власність, обмін, гроші, банки, господарські об'єднання різному типу – забезпечують усю сукупність виробництва і розподілу суспільного багатства, з'єднуючи разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2) Політичні інститути – держава, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
3) Соціокультурні і виховні інститути ставлять метою освоєння і наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених цінностей і норм.
Нормативно-регламентовані інститути – визначають суспільно-соціальну регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.
5) Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і межгруппового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і т. д., регламент зборів, засідань, діяльність якихось об'єднань.
Список використаної літератури:
Кравченко А. И. Социология: Учеб. пособие для вузов. – М., 2000.
Піча В. М. Соціологія: Загальний курс: Навчальний посібник. – К. : 1999.
Соціологія: Курс лекцій / За ред. В. М. Пічі. – Львів: 2001.
Соціологія / За загальною редакцією В. П. Андрущенко, М. І. Горлача. – Київ-Харків, 2003.
Харчева В. Г. Основи соціології: Підручник. -М. : Лотос, 1997