Інтуїція і творчість у процесі наукового пізнання

У свою чергу, в кожному акті інтуїції в прихованому вигляді присутня логіка, не усвідомлена, але така, що обумовлює можливість пояснення змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції наочно проявляється в діалектиці пояснення та розуміння як необхідних моментів пізнавального процесу.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємозалежності дійсності. Пояснення – це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння – це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

3нання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до поглиблення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування, осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів свідомості.

Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. В процесі наукового дослідження суб'єкт змушений, хоче він того чи ні, переривати поступове логічне міркування інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція – це два взаємообумовлених механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують ізольовано один від одного.

Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.

Інтуїція є важливим фактором творчої свідомості. Її структура та форми найбільш повно відповідають цілісній природі художнього образу. Вона має безпосереднє відношення до пізнавального процесу. В межах ідеалістичної філософії ці якості інтуїтивного пізнавального відношення «людина-світ», відповідають тенденціям до «завершеного», абсолютного відкриття істини. Інтерпретації категорії «інтуїція», в межах естетичних ідеалістичних вчень абсолютизували її чуттєвий зміст. Діалектика чуттєвого та логічного в пізнанні та художньої творчості була відкритою проблемою впродовж усього існування світової філософії. Від Платона і Аристотеля до сучасності методологічні проблеми аналізу інтуїтивного пізнання постійно звертають увагу вчених та митців різних філософських шкіл.

Матеріалістична спрямованість філософії Нового часу – Декарта, Гоббса, Спінози, Лейбніца не ігнорувала в теоретичних системах проблеми інтуїції. Навпаки, визначення інтуїції Декартом як форми мислення було панівним в філософії та естетиці XVII ст., під якою розуміли «віру в хистке свідоцтво чуттів і оманливий розсуд оманливого уявлення».

Філософи-раціоналісти наділяли інтуїцію якістю критерію істинності. Наприклад, Кант тлумачив існування інтуїції, як наявність чутливості, та визначав її як пасивну здатність сприйняття, яка позбавлена можливості осягати таємниці «речей у собі» [5, 187].

У XIX ст. виникає інтерес до проблеми інтуїції не тільки в гносеологічному контексті, але і ширше – в онтологічному, естетичному. Ця категорія успішно використовується в наукових системах Шеллінга, Якобі, Гамана, Шлейєрмахера та ін. Паралельно з цим розвиваються також і раціональні системи, зокрема Гегелівська, у яких ставлення до інтуїції різко негативне.

Суспільні історичні умови в середині XIX ст. зумовили якісно нові підходи до розробки цієї проблеми. У цей час дуже гостро спостерігається різке протистояння наукових методів пізнання містичним, раціоналізм замінюється ірраціоналізмом, логічні засади – алогізмом. Першим теоретиком подібної методології був німецький філософ А. Шопенгауер. Його вчення про інтуїтивне знання стало своєрідним переходом від класичних (раціоналістичних) теорій до некласичних (ірраціоналістичних). Подібна методологія перетворилась на нову форму філософствування – так званий естетизм, коли на місце логічних принципів прийшли художні метафори та образи. Ядром його системи є вчення про «волю», яка є основою всього сущого на землі. Єдиним методом пізнання буття стає по Шопенгаеуру інтуїтивна методологія. Розрізнюючи інтуїтивне та рефлексійне знання, німецький філософ розглядає їх, як антиподи – весь світ рефлексії ґрунтується на світі інтуїції, як на своїй основі.

У XX ст. проблема інтуїції стає центральною для деяких шкіл