Історія, наукові здобутки і роль Наукового Товариства ім. Т. Шевченка

кількість навчальних термінів (азот, алюміній, арифметика, агрикультура), як і в «Словаре російсько-українському» М. Уманця й А. Спілки (1893) одиничні назви на зразок агрономія, куб, магніт, дрібногляд. У розбудові наукового стилю української мови, у формуванні навчальної термінолексики, особливо природничої, позитивну роль відіграла діяльність українського вченого, члена Наукового Товариства імені Т. Шевченка Івана Верхратського, якого вважають фундатором української термінології. Вимога вироблення навчальної термінології обґрунтовувалася передусім потребами освітнього розвитку народних мас. Запровадження в освітніх закладах Галичини навчання рідною мовою загострило проблему навчальної термінології, зрозумілої й доступної народові. «Тепер, – писав І. Верхратський, – коли руська мова і руське письмо що разъ обширніший кругъ заберає, коли вже и у гимназіяхъ починають по людській вчити, дає чутись чимъразъ то сильніше тріба науковихъ ділъ, а особливо учебниківъ школьнихъ на матернім язиці». У Львові протягом 1864-1879 років видаються шістьма випусками «Початки до уложення номенклятури і терминологиі природописної, народної», в яких автор підтримав ідею створення термінологічного словника, започатковану ще М. Левченко в «Основі». У своїй праці І. Верхратський використав друковані матеріали різних авторів, багато власних діалектних записів, а іноді, не знаходячи потрібної назви, перекладав з латинської мови або утворював сам, виходячи з певних ознак понять. Культурно-освітнє спрямування термінографічних досліджень І. Верхратського було типовим для лексикографічної практики того часу. У 1863 році вийшов його термінологічний словник «Матеріали до словаря зоологічного», а в 1892 – «Списъ важнъйшихъ выразовъ зъ ботанічнои термінольогіъ и номенклятуры зъ оглядомъ на школьну въ высшихъ клясахъ гімназіъ». Цінність цих праць визначається не тільки в зібраному й упорядкованому матеріалі з ботаніки та зоології, а й у сприянні виробленню фахової термінології. Саме в передмові до «Спису…» І. Верхратський пише, що через недостатню кількість підручників з ботаніки для вищих класів гімназії відчувається потреба в термінології і номенклатурі для науки ботаніки. «Щобы именно ученикамъ улегчити корыстанє зъ того спису поза школою, а отакъ по части и розширенє въдомостей зъ ботанічнои термінольогіъ въ школъ набутыхъ… выстеръгався въ термінольогіи значнъйшихъ змънъ, хиба що они оказались доконечными изъ зглядовъ педагогічних». Природознавчі праці І. Верхратського цінні з історико-пізнавального боку як одне з джерел дослідження процесу формування українського наукового стилю, зокрема навчально-природничої термінології. Ученим була зроблена спроба вироблення й граматичної термінологічної лексики: накінчик (суфікс), ладня (узгодження), словолад (синтаксис), іменяк (називний відмінок), передросток (префікс), падежня (відмінки), рідник (родовий відмінок), дайник (давальний відмінок), відсажені поняття (абстрактні), скорота (скорочення), рідник (родовий відмінок), зовник (кличний відмінок), творник (орудний відмінок), містик (місцевий відмінок). Ці та інші терміни через їх «штучність» не узвичаїлися ні в подальших граматиках, ні в сучасній українській мові. Як зазначав Іван Огієнко, «занадта виробленість і штучність термінольогії (граматичної) І. Верхратського перешкоджає їй розповсюджуватись і поки що, крім самого автора, її ніхто не вживає». Але фонетичні терміни голосівка, шелестівка (приголосний) тривалий час використовувалися в підручниках та навчальних посібниках, а термін шиплячий, вжитий вперше І. Верхратським, залишився в сучасній фонетичній термінології. Хоча багато назв, зафіксованих у І. Верхратського, не знайшли свого відображення в нормативних термінологічних і загальномовних словниках через вузькодіалектний характер, наприклад, шкаралупник (черепаха), мьякуни (молюски), «сама подача, пізнання їх дали можливість вченим вибрати найкращі, найточніші українські найменування. Б. Грінченко в «Огляді української лексикографії» писав: «Ухови, незвиклому до галицької термінольогії здається, що, наприклад ботанічна термінольогія І. Верхратського не задовольняє першому вимаганню від усякої термінольогії: щоб вона була легка і до зрозуміння (бо тільки тоді вона добре називатиме речі) і до вимови (бо тільки тоді вона зразу прищепиться до мови і не буде її псувати). Ми бачимо в його такі наприклад, слова: складистость, улистненє, земнопрямность, виплощатость і т. д. Всі такі слова або незрозумілі для перекладу, або тяжкі і чудні до вимови, надто, як, згадати, що над такими річами мусять морочити собі голову бідолашні діти». Навчальна термінологічна лексика І. Верхратського, зібрана та систематизована в його працях, відбивала початковий, апробаційний характер української термінології, що, зрештою, підкреслюється самими назвами. Не можна не відзначити щирого намагання І. Верхратського подавати в «Початках…» природознавчі назви не тільки з Галичини, а й з «однокровної нам України». Серед джерел, які використав автор у «Початках…» були журнал «Основа», «Українські приказки» М. Номиса, розвідка «О дикорастущихъ врачебныхъ растеніяхъ Полтавской губернії» В. Августиновича і К. Кеслера. «Праці І. Верхратського, – констатував у 1928 році директор Інституту української наукової мови Г. Холодний, відзначаючи його заслуги в термінознавстві, – намітили основну дорогу, що нею треба було йти надалі».