Історія розвитку соціології в Україні

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII- XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киє-во-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681-1736).

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545 (50) – після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя – у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну – нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, – писав Сковорода, – богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всъм равенство»... Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України [2].

 

 

Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в українській соціології XX ст. був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні.

В історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити такі періоди:

1921 – 1929 р. – становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

1930 – 1957 pp. – фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом «догматичного» комунізму» та «сталінізму»;

1958 – 1986 – період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською «відлигою»;

з 1987 р. – сучасний період розвитку соціології в Україні.

З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні у 20-их pp. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б. Кістяківський (1918 – 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. 31926 p. Кабінет видавав щорічник «Первісне громадянство в Україні» де публікувалися праці К. Гру-шевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія