Історія становлення акціонерного законодавства дореволюційної Росії

За всіма вказаними пунктами сепаратне законодавство відійшло від загальних начал Положення 1836 р., а саме: а) акціонерна форма отримала широке застосування до кондитерських та кравецьких майстерень; б) майнові вклади переважали, з них, головними чином, складався той еквівалент, за яким видавалися акції новоствореним акціонерним компаніям; в) допускалися акції на пред’явника за умовами, щоб вони не називалися паями, а саме підприємство називалося акціонерним товариством; г) в окремих випадках допускалося обмеження свободи акціонера розпоряджатися своїми акціями; д) акціонеру загрожувала небезпека додаткових платежів, е) без обмеження допускалися особисті фірми;

з) діяльність засновників була тайною, а відповідальність за таку діяльність – відсутня;

и) випуск облігацій дозволявся будь-якому підприємству [1, с. 380-382].

Такий стан речей в акціонерному праві Л. І. Петражицький порівнював з едиктами магістратів у Стародавньому Римі, підкреслюючи, що норми адміністративного акціонерного права існували незалежно від загального права та всупереч йому [1, с. 382].

Проблеми невідповідності Положення 1836 р. стосувалися не тільки створення та управління компанією, російському законодавству були незнані багато положень та конструкцій, пов’язаних з акціонерними компаніями, які вже довгий час активно використовувалися в зарубіжних країнах. Наведемо деякі з них:

Реєстраційна система заснування акціонерних товариств, про яку вже йшлося вище.

Як в загальному, так і в сепаратному праві не були висвітлені такі важливі положення: а) не було встановлено, яка частина капіталу мала бути сплачена до моменту створення акціонерної компанії [1, с. 384], а також не було закріплено принцип заборони випуску нових серій акцій до повної оплати акцій колишніх серій [6]; б) незначна увага була приділена питанням формування органів компанії, зокрема залишалися відкритими багато питань щодо порядку скликання, винесення питання на розгляд та голосування на загальних зборах; часто правління максимально перебирало на себе функції з управління акціонерною компанією аж до узурпації влади [1, с. 386-387].

Російське акціонерне право (ні у Зводі законів ні в сепаратному праві) не мало ні-

яких положень щодо злиття компаній, тоді як в Англії перше законодавче закріплення процедури злиття відбулося ще в 1862 р. та дозволяло компаніям передавати частину майна чи все своє майно іншій компанії за будь-яку винагороду, у тому числі за акції [7, с. 213, 136].

Імперському законодавству не була відома така вже популярна в Німеччині корпоративна форма, як товариство з обмеженою відповідальністю. На початку XX ст. все більше визнання в Російській імперії отримала необхідність введення товариств з обмеженою відповідальністю. Це пояснювалося тим, що: 1) в Росії була значна кількість сімейно-пайових товариств. Заради досягнення обмеженої відповідальності в акціонерну форму перетворювалися підприємства, які по суті нічого спільного з нею не мали. Виникнення пайових товариств багато в чому пояснювалося бажанням учасників обмежити відповідальність, але при цьому зберегти тісний контроль над акціонерним підприємством. Паї таких товариств розподілялися серед заздалегідь визначеного кола осіб, як правило, між самими «товаришами». Ряд російських правових авторитетів вважали за доцільне замість віднесення пайових товариств до однієї з організаційно-правових форм акціонерної компанії та виділити їх в особливу групу товариств з обмеженою відповідальністю; 2) було величезне число товариств з невеликими капіталами, а потреба в обмеженій відповідальності постійно відчувалася по відношенню до невеликого капіталу;

ряд німецьких товариств з обмеженою відповідальністю були допущені до господарювання в Росії [4, с. 12]. У цьому зв’язку хотілося б відзначити спробу П. Цитовича вивести особливу форму «акціонерного товариства», а саме – товариство з перемінним капіталом, близьке за своєю правовою природою сучасному інституту товариства з додатковою відповідальністю [4, с. 7]. Цито- вич наводив відмінності такого товариства від акціонерної компанії: 1) усувається необхідність наперед визначеної цифри складеного капіталу, і лише потрібно визначити мінімум учасників, але вище такого мінімуму учасників може бути скільки завгодно. В акціонерній компанії учасників у всякому разі може бути не більше числа однакової величини часток (акцій), на які розбита цифра складеного капіталу; 2) майно товариства зі змінним капіталом складається з внесків товаришів, але ці внески різні за розміром, по їх цінності; при цьому скільки внесків, стільки і учасників, і лише хіба визначаються мінімальні та максимальні розміри внесків. В акціонерній компанії внески всі однакові за розміром, але в руках одного акціонера акцій може бути більше або менше; 3) кожен учасник ризикує не тільки втратити свій внесок, але крім того, може бути притягнутий до відповідальності за борги товариства, наприклад, в стільки-то разів зробленого ним внеску. В акціонерній компанії такого притягнення немає: сплативши повну вартість акції, акціонер, має лише права і ніяких зобов’язань. Науковець відмічав те, що в Росії вже є певні юридичні форми підприємств, яким уже відома така конструкція: «тип товариства зі змінним капіталом, більше інших відомий і зміцнілий в Росії, – товариства взаємного кредиту» [8].

В Російській імперії були лише окремі спроби розробки конкурентного права, основними суб’єктами якого стали картелі та синдикати. Не можна не відмітити той факт, що у великому Зводі законів були тільки дві статті, які торкалися питання про картельні угоди, обидві знаходилися в Уложенні про покарання [9, с. 268]. Однак, картельні відносини в Російській імперії набули великого значення. Так, відомий економіст Янжул відмічав, що в Росії кількість фабрик у бавовняній промисловості скоротилася в період з 1865 по 1985 рр. на 1/3, а сума виробництва зросла в 3, 5 разів [10, с. 23], що свідчило про дуже високий рівень монополізації промисловості.

Потрібно відмітити особливість, що наведені недоліки в регулюванні акціонерними компаніями тільки сприяли їх створенню та концентрації великого капіталу, адже давали можливість для монополізму самим підприємством загалом та правлінню зокрема. На 1 січня 1902 р. в Російській імперії налічувалося 1292 акціонерне підприємство з капіталом у два мільярда. [2, с. 378]. Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років Хх ст. норма прибутку в ній коливалася між 11, 5 і 15, 6% на капітал, що становило в середньому 13%, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейських підприємств [11, с. 136].

Першою акціонерною компанією, що заснована на території України на теренах Російської імперії, стала Малоросійська компанія здобування цукру з буряків, затверджена положенням від 1830 р. Поступово у формі акціонерних компаній створюються комерційні банки, перші з яких з’являються у Харкові та Києві в 1868 р. [12, с. 21] Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій. Економічна криза 19001903 рр. безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об’єднань. За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 р. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96% усіх робітників металургії Півдня України. Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 р. становила 95, 4% видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70% видобутку вугілля в Донбасі. Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 р. синдикату «Продвугілля», який об’єднав майже весь видобуток і продаж кам’яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. З 1901 по 1913 рр. число підприємств з кількістю працюючих понад 1000 робітників зросла з 17 до 42 одиниць. На початку XX ст. в Україні залишилося тільки одне велике підприємство неакціонерного типу – Сулинський металургійний завод, однак і воно в 1905 р. перетворилося на акціонерне товариство [11, с. 136].

Висновок. Таким чином, прогресивне для початку ХІХ ст. Положення 1836 р., увійшовши до складу Зводу законів, набуло застиглої форми та не змогло розвиватися, що потягнуло за собою розвиток сепаратного права, коли статути компаній, затверджені указами уряду, іноді діаметрально відрізнялися від положень закону. З одного боку це надало надзвичайної популярності акціонерній формі та її привабливості для інвесторів, а з другого – породило неоднорідність основних положень в різних статутах, що призвело до невизначеності в правовому становищі акціонерних компаній. До того ж на початку ХХ ст. акціонерна форма в Російській імперії у порівнянні з європейськими країнами та США мала відчутне відставання у розвитку. Подальшого наукового інтересу становить вивчення поглядів дореволюційної акціонерної науки та розробок основних інститутів акціонерного права.

 

 

1. Каминка А. И. Акционерные компании. Юридическое исследование / А. И. Каминка. – С. -Пб: Ландау 1902. – Т. I. – 490 с.
2. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. Т. 1. / Г. Ф. Шершеневич. – М. : «Статут», 2003. – 480 с.
3. Корпоративное право: Актуальные проблемы теории и практики / Под общ. ред. В. А. Белова. – М. : Юрайт, 2009. – 678 с.
4. Красильникова Т. К. Правовой статус акционерных обществ в России в XIX – начале XX веков: Историко-правовой аспект: автореф. дис. канд. юрид. наук // Т. К. Красильникова. – Саратов, 2001. – 26 с.
5. Черножуков М. В. Сепаратное акционерное законодательство в России в XIX – начале XX веков / М. В. Черножуков // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Серия: Право. – 2002. – № 1 (5). – С. 77-83 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www. unn. ru/pages/ issues/vestmk/99990195_West_pravo_2002_1 (5) /B_9. pdf.
6. Тарасов И. Т. Учение об акционерных компаниях [Электронный ресурс]. – Режим доступа: ^ф: //ИЬ. ЬгеШ. ш/website/bd/klassika_шs_riviИzac/EИb/541. html.
7. Венедиктов А. В. Слияние акционерных компаний / А. В. Венедиктов. – Петроград: Петрогр. поли- техн. ин-т им. Петра Великого, 1914. – 385 с.
8. Цитович П. П. Труды по торговому и вексельному праву. Т. 1: Учебник торгового права. К вопросу о слиянии торгового права с гражданским / П. П. Цитович [Электронный ресурс]. – Режим доступа: ^ф: //ИЬ. ЬгеШ. ш/website/bd/klassika_шs_riviИzac/EИb/ 1417. Ыт1#722.
9. Каминка А. И. Основы предпринимательского права / А. И. Каминка. – М. : Зерцало, 2007. – 317 с.
10. Янжул И. И. Промыслове синдикаты или предпринимательские союзы для регулирования производства преимущественно в Соединенный Штатах Северной Америки / И. И. Янжул. – С-Пт., 1895. – 459 с. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www. knigafund. ru/books/8632.
11. Дєєва Н. Е. Генезис акціонерного підприємництва: українсько-російський досвід / Н. Е. Дєєва // Культура народов Причерноморья. – 2009. – № 172. – С. 134-138.
12. Корпоративне управління: [монографія] / І. Спа- сибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова. – Х. : Право, 2007. – 500 с.