Історія української культури

Предмет:

Культура

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

179

Мова:

Українська

Оцінка:

Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду «Епінікіон» де оспівував Полтавську перемогу. Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф. Прокопович може іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він може висловити жаль, що «ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології», бо на «божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку». Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф. Прокопович з теплотою пише про «нашу Батьківщину» – Україну, проголошує похвалу Дніпрові: «Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий. Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих. О, славо і гордосте наша одвіку», присвячує вірші Києву («Опис Києва»). Суперечливість відчутна і в його наукових творах. Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф. Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

55. Література і мистецтво України в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Література. У XVII-XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії – бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами. Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон або святих. Багато пісень із світською тематикою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Кінець XVII – початок XVIIІ cm. були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними. Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображення подій вплетено міркування та виражено почуття. Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое» І. Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерського» (1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689, 1695, 1700, 1705). Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII – у XVIII cm. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»: «Самовидця», Григорія Грабянки, який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка, що зображував історичні події як повчання сучасникам. Козацьке бароко. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль – українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. в будовах Києва і Львова, але справжній розквіт його припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров'я. Фундаторами його були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власними заходами і фондами споруджували дерев'яні і кам'яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, в унікальних оправах церковні книги. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирське- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батурині, Миргороді та в інших містах. Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVIIст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів і єзуїтів) і в Києві. Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була «друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого». З усіх меценатів української культури Іван Мазепа (1644-1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи