Історія української культури. Частина 2

Монастир був закритий Катериною ІІ серед інших понад 350 російських монастирів у 1788 р., майно його було передано до державної скарбниці, а на монастирських землях побудував свій палац Г. Потьомкін. Відродився монастир тільки у 1844 р. Закритий більшовиками у 1920-ті роки, втретє Святогірський монастир відродився вже за часів незалежності, на початку 1990-х, і тепер має статус лаври.

У іншому регіоні Слобожанщини – теперішній Сумщині – у 1654 р. на горі Охтир коло Охтирки ченці заснували Троїцький монастир (зруйнований за радянських часів, він був заново побудований на тому самому місці вже у незалежній Україні). З цим монастирем пов’язано чимало легенд та переказів, як і з славнозвісним Курязьким Свято-Преображенським монастирем поблизу Харкова. Заснований у 1663 р., монастир у Куряжі став одним з центрів духовного життя краю, а перебування у ньому тривалий час славнозвісної чудотворної ікони Озерянської Божої Матері зробило його місцем паломництва слобожан.

Значний вплив на культурне життя Слобідської України мало відкриття при харківському Свято-Покровському монастирі у 1727 р. Харківського колегіуму – першого у регіоні середнього навчального закладу з елементами вищого. Незважаючи на те, що умови життя і навчання у ньому були спартанські (класи не опалювалися; щоб не замерзали чорнила, студенти та бурсаки тримали їх за пазухою; одежею та взуттям вихованців не забезпечували; їжа була мізерною і не надто поживною), він дав світу чимало непересічних вчених (напр., відомого фізика-академіка В. Петрова, першого ректора Московського університету М. Каченовського, лікарів (напр., І. Базилевича), письменників (напр., неперевершеного перекладача «Іліади» Гомера М. Гнєдіча).

При колегіумі у 1768 р. відкрили так звані «Прибавочные классы» (вони були достатньо автономні і знаходилися в іншому приміщенні), де викладали цілком світські науки – геодезію, інженерну справу, математику, іноземні мови і навіть артилерійську справу. Пізніше додалися заняття з музики, танців, малюнку, живопису, архітектури (перший харківський губернський архітектор П. Ярославський одержав освіту у цих класах). Курс був розрахований на дітей дворян, які готувалися до державної служби. «Прибавочные классы» проіснували 20 років, потім їх злили з Народним училищем. У 1759-1769 рр. з перервами у Колегіумі викладав Г. Сковорода, читаючи курси піїтики, катехізису, грецької мови та етики («добронравия»). Останній курс викладався ним у «Прибавочных классах». До нас дійшов навчальний посібник філософа – «Начальная дверь ко христианскому добронравию», що починається чудовим афоризмом: «Благотворение блаженному богу в том, что нужное сделал нетрудным, а трудное ненужным». Новопризначений єпископ звільнив неординарного педагога з посади. Сковорода пішов з Колегіуму, навіть не узявши гроші за працю.

«Український Сократ», який уславив Слобожанщину «Баснями Харьковскими», провів більшу частину життя саме у цьому краї і був похований у селі Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка Золочівського району Харківської області, де зараз знаходиться Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди), мав неабиякий вплив (і філософією, а ще більше – вчинками, самим характером життя) на багатьох слобожан, які пізніше уславили цей край, зокрема на В. Н. Каразіна.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. унікальним «культурным уголком Харьковской губернии» (за визначенням М. Сумцова) було село Попівка (теперішня Сумщина), де жив поет, перекладач, архітектор, просвітник Олександр Паліцин (1741-1816). У цьому маєточку час від часу збиралися поети, художники, освічені люди (бували тут і Г. Сковорода, і В. Каразін), називаючи жартома будинок О. Паліцина й свої зібрання «Попівською Академією». Ймовірно, саме тут виникла й набула сили думка про необхідність відкриття у Харкові університету та перетворення міста, як мріяв В. Каразін, на «Українські Афіни».

Відкриття 1805 р у Харкові університету – першого у підросійській Україні і одного з перших у Росії (ще й столиця не мала свого університету!) сталося завдяки громадському рухові, який ініціював вчений, винахідник і просвітник Василь Каразін (1773-1842), чиє ім’я тепер з повним правом носить Харківський національний університет. Серед тих, хто активно сприяв появі цього закладу, – і харківський міський голова, друг Г. Сковороди, купець Є. Урюпін, і піклувальник («попечитель») Харківського учбового округу граф С. Потоцький, і навіть сам Гете, який рекомендував для викладання у Харкові трьох професорів. Університет за понад двісті років свого існування виховав і Нобелівського лауреата біолога Іллю Мечнікова, і визначних філологів Олександра Потебню та Юрія Кнорозова (останній розкрив таємницю писемності майя), і славетних математиків Михайла Остроградського та Олексія Погорєлова, і астронома Миколу Барабашова, і етнографа Миколу Сумцова, і відомого художника Генріха Семірадського, і композитора Миколу Лисенка, і поетів, які визнані класиками української та російської літератури – Петра Гулака-Артемовського, Якова Щоголіва, Михайла Кульчицького, Бориса Чичибабіна та багатьох інших, відомих далеко за межами України.

Власне, з університетської друкарні почалося книгодрукування на Слобожанщині. Перша у російській Україні газета «Харьковский еженедельник» – вийшла у 1812 р. саме з цієї типографії; видавцем виступив професор Й. Нельдехен. І перші українські журнали – сатирично-гумористичний «Харьковский Демокрит» (його видавав студент Василь Маслович) та літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник» (ініціатором видання був професор Іван Срезневський, а головними редакторами студенти Євграф Філомафітський та Розумник Гонорський) вийшли майже одночасно у 1816 р. і були прямим «продуктом» університетського життя.

Сьогоднішній Харківський художній музей веде свій початок від