Історія визвольних змагань українців першої половини ХХ ст.

Зрозуміло, що першими літописцями силових структур молодої республіки стали учасники та очевидці Листопадової 1918 р. національно-демократичної революції, що відстоювала право галичан, буковинців і закарпатців на національно-державне самовизначення, а згодом на державне будівництво соборної Української Народної Республіки. Особливо ж відзначимо мемуарно-аналітичну статтю старшини Корпусу Української державної жандармерії Івана Козака “Дещо про державну жандармерію ЗОУНР”, яка вийшла 1932 р. у популярному львівському “Літописі Червоної Калини”. Його перу також належить науково-популярна розвідка про Польову сторожу (жандармерію) Галицької армії, яка діяла в екстремальних умовах українсько-польської війни 1918–1919 рр. При цьому автор-військовик розкриває структуру вказаних силових структур, їх суспільно-профілактичну та бойову діяльність; наводяться факти про заснування у ході Листопадової національно-демократичної революції народної міліції або “державної міліції”, участь у цьому процесі не лише українців, але й німців та євреїв. На жаль, у статтях І. Козака відсутній науково-джерельний апарат.

Дисертант не оминув праць діячів Національної Ради та Держсекретаріату, місцевих органів самоврядування ЗУНР, які також аналізують початковий етап творення системи органів суспільного правопорядку. Йдеться, насамперед, про публікації Костя Левицького, Івана Макуха, Миколи Чубатого, Сидора Ярославина, Матвія Стахіва, Якима Яреми та інших, більшість з яких побачило світ у 30–70-ті роки ХХ ст. Окремі з них передруковані репринтним способом уже в незалежній Україні.

В СРСР–УРСР вказана проблема взагалі не розглядалася, бо ЗУНР вважалася „маріонетковим антинародним утворенням”, навіть „інтригою” міжнародного імперіалізму проти робітничо-селянської Країни Рад. Лише у статтях Олександра Карпенка зроблено першу спробу об’єктивно висвітлити листопадові події 1918 р. у Східній Галичині.

Після проголошення незалежності України активно зріс науковий і громадський інтерес до Листопадової національно-демократичної революції, суспільно-політичного і соціально-економічного життя в Західно-Українській Народній Республіці. Причому її життєдіяльність стала предметом об’єктивного розгляду не лише істориків, але й правників, представників міліції. Втім, жандармерія (на відміну від суду і прокуратури) у цих роботах фактично лише згадувалася, автори відчували брак оригінального джерельного матеріалу. 

І лише у працях львівських науковців Миколи Литвина, Кіма Науменка, Олега Павлишина, Віктора Регульського та ін. зроблено перші спроби бодай коротко узагальнити діяльність цивільної та військової жандармерії, а також української, польської та єврейської міліції. Однак, зрозуміло, що вказана проблема цими авторами заторкнута лише побіжно. 

Методологію розгляду проблеми дисертант перейняв із спеціальних робіт відомих істориків силових структур, зокрема жандармерії Росії, О. Ярмиша (Харків), А. Чайковського і М. Щербака (Київ). 

Опрацьовано також мемуарно-аналітичні праці діаспорних авторів. Піддано критичному аналізу тогочасні та сучасні польські публікації, які, як правило, відстоюють традиційні етноцентричні погляди на історію Галичини і загалом польсько-українські стосунки першої половини ХХ ст. Втім, з них почерпнуто маловідомі факти про діяльність польської міліції та війська на „східних кресах у 1918–1919 рр. 

Не достатньо упорядкованою та опублікованою є джерельна база проблеми. Загальний матеріал про суспільно-політичне життя у Східній Галичині та Буковині почерпнуто із київських і львівських та зарубіжних архівосховищ. Йдеться, насамперед, про фонди центральних і місцевих органів влади та управління ЗУНР і Польщі, частини УГА і Війська Польського, іменні колекції громадсько-політичних і військових діячів. Частина оригінальних матеріалів із цих колекцій до сих пір не упорядкована в архівах Варшави, Праги, Ватикану і Києва й чекає дослідників у майбутньому.

У київських та львівських наукових бібліотеках віднайдено документальні збірки офіційних органів ЗУНР і УНР, які відтворюють державотворчий процес в 1918–1919 рр. Серед них насамперед виділимо „Вісник Державного секретаріату військових справ ЗУНР” і „Вісник Державного секретаріату внутрішніх справ ЗУНР”, де відтворено організаційне становище Корпусу української державної жандармерії, Польової сторожі Галицької армії, Залізничної управи та жандармерії. 

Не забуто археографічні видання з новітньої історії, які вийшли в Україні та закордоном. Особливо цінним для дослідження проблеми виявився збірник „З історії спеціальних служб України (1918–1920 рр.)” (Київ, 1999), де опубліковано документи з Архіву Служби безпеки України. 

Історико-краєзнавчий матеріал почерпнуто із галицької та буковинської періодики, зокрема газет „Воля” (Перемишль), „Република” (Станиславів), „Український голос” (Тернопіль, Станіславів), „Діло” (Львів) та ін. 

Достатньо широко представлені спогади українських та польських громадсько-політичних і військових діячів, в яких подано окремі деталі тогочасного суспільно-політичного життя західноукраїнських земель. 

Аналіз джерел і літератури дає підстави стверджувати, що діяльність цивільної, військової та залізничної жандармерії ЗУНР ще не знайшла належного висвітлення у вітчизняній військово-історичній науці. Ця обставина і зумовила звернення дисертанта до даної теми, визначила мету, завдання і наукову новизну дослідження.

У другому розділі „Формування та взаємодія Корпусу Української державної жандармерії та народної міліції в умовах українсько-польської війни 1918–1919 рр.” висвітлено організацію нових державних і громадських органів суспільного правопорядку молодої Західно-Української Народної Республіки. 

Корпус української державної жандармерії було утворено 6 листопада 1918 р. спеціальним законодавчим актом парламенту – Української Національної Ради (ств. 19 жовтня 1918 р.) і Начальної Команди Українського війська. Розпорядок Ради Державних секретарів (ств. 9 листопада) від 13 листопада „Про створення Корпусу української державної жандармерії” визначав організаційні заходи охорони суспільного правопорядку; ініціювати цей складний процес мали окружні військові коменданти і повітові комісари. Відтак, австрійську жандармерію (більшість її особового складу становили поляки і німці) було розпущено, а на її матеріально-технічній і