Історія визвольних змагань українців першої половини ХХ ст.

У перші місяці українсько-польської війни Корпус державної жандармерії підпорядковувався Державному секретаріату військових справ. Це диктувалося необхідністю організації бойової підготовки, добору і вишколу старшин, оперативно-тактичному керівництву військових операцій на фронті. Наприкінці листопада 1918 р. командування Корпусу переїхало зі Львова до Тернополя, а на початку січня 1919 р. – до нової тимчасової столиці Станіславова, де розмістилися Національна Рада і уряд ЗУНР. І лише спеціальним законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. вказаний корпус пере підпорядковано Держсекретаріату внутрішніх справ, де створено шостий відділ жандармерії та поліції (його начальником призначили майора Юрія Воло щука). Зауважимо, що проти цих організаційних новацій активно виступали депутат Національної Ради соціал-демократ з Дрогобича Семен Вітик, а також велика група старшин жандармерії. Начальна команда Галицької армії теж не бажала втрачати цей вишколений корпус. 

Улітку 1919 р. особовий склад команди був таким: 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 „завадових” (фахових) жандармів, 400 пробних жандармів, 3000 міліціонерів. Кандидат для служби в ній мав бути громадянином ЗУНР (ЗОУНР), вести моральний спосіб життя, мати 20-40 років, бути неодруженим (вдівцем), фізично здоровим, вміти добре писати, читати і рахувати, знати державну мову (українську) і мову національної меншини (як правило, польську чи німецьку), яка компактно проживала на території, де мала проходити служба. Пробна служба кандидата мала тривати один рік, а дійсна – чотири роки.

Українські жандарми нейтралізовували економічний саботаж, спекуляцію і проституцію, знешкоджували іноземні диверсійні групи, місцеві злочинні угрупування, охороняли ешелони з полоненими, що поверталися з Росії в Галичину та східноєвропейські держави (вони викликали посилений інтерес іноземної агентури, більшовицьких агітаторів). Зрозуміло, що й в середині цієї жандармської структури траплялися нестатутні прояви (незаконна конфіскація майна, крадіжки зі складів та ін.).

У червні 1919 р. Є. Петрушевич підпорядкував Корпус української державної жандармерії Команді запілля Начальної Команди Галицької армії, а невдовзі Військовій канцелярії Диктатора ЗУНР. Після липневого відступу за Збруч корпус дістав назву Народна сторожа (наддніпрянці зі злобою згадували репресивну політику царської жандармерії). З переходом галицьких бригад у стан Червоної армії наприкінці 1919 р. Народну сторожу розпущено. 

Третій розділ “Галицька армія та її Польова сторожа як чинник суспільного правопорядку і гарант суверенітету ЗУНР” розкриває багатогранну життєдіяльність військової жандармерії в умовах українсько-польської війни.

Показано несприятливі внутрішні та зовнішньополітичні умови формування збройних сил ЗУНР, які на початку 1919 р. перевищили 100 тис. стрільців і старшин. Стверджено, що лише у розпал українсько-польської війни, 13 листопада 1918 р., Національна Рада і уряд оголосили мобілізацію військовиків до 50 років, а також недавніх вояків цісарського війська 1883–1900 рр. народження, які мали негайно зголоситися до Окружних військових команд чи повітових комісарів і готувалися до призначення у регулярні військові формування Галицької армії. Тоді ж на території молодої держави утворено три військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів) з 12 військовими округами. Правовою базою новоствореного національного війська та його структур стали статути військових формувань Австро-Угорщини; лише через декілька місяців з’явилися власні статути (“Правильник піхотинця”, “Правильник сотника”, “Правильник четаря”, “Військовий карний статут” та ін.).

Проаналізовано рангово-нагородну систему, матеріальне забезпечення і соціальні гарантії для військовиків і жандармів в умовах українсько-польської війни, а також агресивних дій Румунії, Угорщини, Чехословаччини, радянської Росії.

Розкрито діяльність важливої складової армії та Корпусу української жандармерії – Польової жандармерії (з липня 1919 р. – Польова сторожа), що фактично мала міжвідомче підпорядкування. Основою формування Польової жандармерії у грудні 1918 р. стали правно-нормативні акти Австро-Угорщини і низка нових парламентсько-урядових ухвал і військових наказів і розпоряджень. Нові органи безпеки воєнного часу призначалися для виконання військово-поліційних функцій у місцях розташування і передислокацій армійських бригад. Вони охороняли військове майно, насамперед зброю і набої, попереджали диверсійні акти на мостах і лініях телеграфного і телефонного зв’язку, протидіяли дезертирству, супроводжували конвої, кур’єрів, іноземні військово-політичні місії.

Повноваження нової силової структури уточнено і детально регламентовано “Організаційною постановою для Полевої Жандармерії Галицької Армії” від 12 березня 1919 р., яку підписали головнокомандувач генерал Михайло Омелянович-Павленко і начальник штабу армії полковник Віктор Курманович. У ній визначалося несення військово-поліційної служби насамперед у районах дислокації фронтових частин (тобто 300-кілометровій смузі від Белза, Львова до Турки). Водночас категорично заборонялося використовувати польових жандармів не за прямими обов’язками (будівельні роботи, охорона цивільних об’єктів та ін.).

Польова жандармерія складалася з відділів жандармерії, що створювалися в стрілецьких бригадах, групах, корпусах, а також при Начальній команді Галицької армії. Бригадні чети мали по сорок жандармів (у тому числі шість кінних). Корпусна і НКГА – по тридцять, із них шість кінних.

У грудні 1918 р. – січні 1919 р. посаду команданта Польової жандармерії обіймав підполковник Олександр Красіцький, а з лютого – сотник Іван Козак, спогади якого є драматичним літописом як нових органів безпеки, так і загалом державотворення ЗУНР. Командант Польової жандармерії при НКГА був водночас референтом Начального вождя (головнокомандувача) і начальника штабу, йому надано права командира полку.

В “Службовій інструкції для полевої жандармерії” викладено обов’язки старшин, підстаршин і рядових жандармів, їх взаємини з