Концепція неповної соціальної структури словацького соціуму (кінець XVIII – перша половина XIX ст.) : сучасне уточнення проблеми

Відповідно, у плані продовження нашого дослідження напрошуються певні екстраполяції з польсько-угорської практики національного руху на словацький етноісторичний фундамент. Відносно визначення показника загальної чисельності словацької шляхти досить логічно звернутися до колективної праці словацьких дослідників. Автори академічного видання вказують на такий факт: «Найважливіший, за середніми європейськими мірками, досить численний прошарок населення являла собою шляхта, яка у процентному відношенні сягала майже 5% від усього населення Угорщини. При цьому на території Словаччини, що займала одну п’яту частину всієї Угорщини, мешкало більше половини загальної чисельності привілейованого стану (у 1787 р. їх було більше 95 700, до 1846 р. їх чисельність зросла до 163 500) « . Таким чином, бачимо, що за своєю чисельністю словацький привілейований стан за відсотковим показником принципово не відрізнявся від показників сусідніх слов’янських народів.

Але схематична екстраполяція методологічної процедури дослідження польсько-угорської практики словацького соціуму «впирається» не тільки в індивідуальність і своєрідність словацької історії, але не меншою мірою і в оціночні судження деяких науковців. Відповідно, як стверджують дослідники, словацький етнос був позбавлений можливості спиратися на свою етнічну феодальну еліту, а тому її місце у процесі національного пробудження зайняла різночинна інтеліґенція та словацьке духівництво. Тому, за визначенням багатьох дослідників , модернізація словацької духовної культури, мови, її світський рівень на рубежі XVIII-ХІХ ст., була справою нечисленного соціального прошарку словацької інтеліґенції (священики, учителі, лікарі), а не місцевої шляхти. Останнє твердження, особливо з огляду на появу праці Я. Гучка, на нашу думку, потребує уточнення й додаткових наукових досліджень. Я. Гучко вважає, що соціальна база словацької національної літературної й творчої інтеліґенції була більше насичена представниками різних станових верств і в тому числі, стверджує словацький дослідник, на 20-25% формувалася з числа місцевої шляхти .

Попри це, концептуальний підхід, за яким процес модернізації словацького соціуму був справою переважно «нечисельного соціального прошарку» словацької інтеліґенції, безумовно, варто розглядати як базовий. Але при цьому уважне прочитання вже існуючого наукового матеріалу дозволяє дещо додатково уточнити тезу про неповну соціальну структуру словацького соціуму. У цьому зв’язку вважаємо за доцільне повернутися до згаданої вище праці А. Шпіса. На наше переконання, згадана робота не отримала належної наукової уваги та відповідної оцінки. Причин може бути кілька. Від банальної – ця праця могла просто «випасти з поля зору» славістів того часу, до іншої – системної причини. Відповідно, з огляду на панування єдиного методологічного підходу в радянські часи, дослідники свідомо уникали дискусій навколо чітко інстальованого до змісту поняття «соціальна структура словацького народу» твердження про його неповну соціальну структуру. Але ми не ставимо перед собою завдання пошуку причини забуття або недостатньої уваги до теми. Нас цікавлять ті сторінки праці А. Шпіса, в яких він приводить й аналізує структуру однієї зі словацьких жуп – Турієць, що знаходилася в центральній частині Словаччини. Для більшої наочності варто навести такий уривок з праці словацького історика: «У цій жупі (А. Шпіс має на увазі жупу Турієць – Є. Б.) було 100 сіл і дрібних поселень сільського типу. У 1770 р. тільки 16 з них належали двом існуючим тут великим маєткам; три села належали одному феодалові – католицькій церкві; в кожному наступному селі кріпосні селяни ділилися між двома феодалами. Таких сіл було десять. У кожному наступному селі із восьми сіл селяни були поділені між трьома феодалами; в шести – між чотирма; у десяти – між п’ятьма; у восьми – між шістьма феодалами; у трьох – між сімома; одне село ділилося між вісьмома феодалами, чотири – між десятьма, два – між одинадцятьма і в одному селі селяни ділилися навіть між дев’ятнадцятьма феодалами» .

Таким чином, якщо взяти до уваги наведений вище цифровий матеріал і зробити прості математичні підрахунки, то перед нами вимальовується досить показова картина: із 100 сіл Турієцької жупи 19 належало трьом великим землевласникам, 81 село, а відповідно і селяни, ділилися між 276 представниками шляхти, яка, до речі, наприкінці XVIII ст. являла собою вищий стан у соціальній ієрархії Угорського королівства. Для того, щоб більш повно висвітлити соціальну картину словацького села й з’ясувати обставини формування вищого прошарку, уважаємо за доцільне продовжити наступний уривок від

А. Шпіса: «Села, які ми розглядали, були різного розміру. У найменшому з них було всього 3, а в найбільшому – 95 кріпаків. Дослідимо конкретно ті чотири села, в яких кріпаки належали десятьом різним феодалам. У селі Блатниця

95 кріпаків 32 належали одному поміщику, 24 – іншому, решта 8 поміщиків мали від 2 до 10 кріпаків. У селі Бела з 93 кріпаків 19 володів один феодал, 17 – другий, наступні відповідно володіли: 12, 10, 9, 7 (двоє), 5, 4 і 2 селянами. У селі Коштяни-над-Турцем десять дворян-поміщиків володіли лише 34 кріпаками. Найбагатший з них мав 9 селян, наступний – 6, двоє мали по 4, один – 3, один – 2 і четверо – по 1 селянину. У селі Прібовці було 35 кріпаків. Найбагатший