Концепція політичної культури

Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить американським політологам Г. Алмонду та С. Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Г. Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи». 

У змістовному сенсі, на думку вчених, політична культура означає «психологічні орієнтації відносно соціальних об’єктів». З точки зору порівняльного аналізу політичних систем, політична культура – це «політична система, засвоєна у свідомості, відчуттях та оцінках населення». Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних суб’єктів політики, і ставити їх груповий розподіл. 

Виходячи з наведених підходів до визначення терміну політичної культури, на нашу думку, найбільш системним буде наступне. Політична культура – сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.

В контексті дослідження теорії політичної культури в роботі було проаналізовану основні риси концепції політичної культури американських політологів Г. Алмонда та С. Верби. 

Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції виявили, що різні політичні культури визначаються через перевагу деяких основоположних політичних позицій. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки в рамках існуючої політичної системи.

Політичні орієнтації індивіда, за Г. Алмондом і С. Вербою, включають три види компонентів, або, якщо розкрити це з іншої позиції, у структурному значенні, на думку вчених, політична культура включає наступні компоненти: «когнітивні орієнтації», «афективні орієнтації» та «оціночні орієнтації» 

Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури, які були запропоновані Г. Алмондом та С. Вербою у підході до визначення рівнів політичної культури. Так, вчені пропонують виділити наступні рівні політичної культури: світоглядний, громадянський та політичні рівні. 

Таким чином, спираючись на компоненти та рівні політичної культури можна надати характеристику політико-культурним особливостям певної країни та соціальної групи. Від розвитку рівнів політичної культури залежить визначення політичного статусу, ставлення до режиму, уявлення про політику. В сукупності з політичними орієнтаціями, на наш погляд, можна визначити рівень впливу суспільства на політичні процеси, прийняття рішень та відношення до політики в цілому. 

Виходячи з своєї структури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба дали визначення політичної культури як «різноманітних, але стійко повторюваних, когнітивних, афективних і оцінних орієнтацій щодо політичної системи взагалі, її аспектів «на вході» і на «виході» і себе як політичного актора». Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти і форми функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики, вони виділили три «чисті типи» політичної культури: патріархальна або (рarochial); підданська (subject); культура участі (participant) та вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонічно поєднуються політичні орієнтації, притаманні всім трьом типам культур. 

Далі американські політологи Г. Алмонд і С. Верба вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонійно поєднуються політичні орієнтації, властиві всім трьом типам культур. Індивіди стають учасниками політичної системи, не відмовляючись від своїх патріархальних або підданських орієнтацій. При цьому вони можуть грати функціональну роль в політичній поведінці індивіда. Наприклад, більш традиційні орієнтації обмежують зобов'язання індивіда по відношенню до політики і роблять ці зобов'язання більш легітимними; підданські орієнтації «пом'якшують» і роблять більш лояльною і терпимою крайнощі політичної культури участі. 

У наведеній курсовій роботі було проаналізовано проблему розвитку теорії Г. Алмонда та С. Верби в сучасній політичній науці в контексті поставленої мети та завдань. З приводу цього питання слід зазначити, політична наука в останні роки зробила великий внесок в розробку емпіричних досліджень, що підтверджують гіпотезу про відповідність культурних і політичних зразків, а також в аналіз нових джерел про громадянські орієнтації в демократіях, що розвиваються. Проте, успіхи в напрямі емпіричних досліджень не спричинили належних теоретичних напрацювань, і теоретична база залишилася недостатньо розвинутою. 

На думку вітчизняного політолога Г. Щедрової можна виділити наступне визначення громадянської культури. Громадянська культура – це глибоке усвідомлення своєї належності до певної держави, почуття громадянської гідності, відповідальності й обов’язку, здатність рішуче відстоювати суспільно-державні цілі в складних ситуаціях. На думку політолога, громадянська культура є дзеркалом громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб’єкти політичного процесу в свої діяльності керуються інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі. 

Отже, аналізуючи результати наукового дослідження феномену системи політичної культури, слід додати, що призначення громадянської культури, концептуально розробленої в працях Г. Алмонда та С. Верби, полягає у здійсненні якісних змін у суспільно-політичному житті, проте поки що воно повільно впливає своїми важелями на формування громадянської політичної культури. Інститути громадянського суспільства ще не виконують в Україні одні зі своїх провідних функцій – інформування населення. Функція інформування населення щодо важливих політичних процесів має набувати цілеспрямованості й системності, що підвищить роль громадянського суспільства в формуванні нових підходів у діяльності політичних інститутів. Саме громадянська культура є якісною діяльністю суспільства, що передбачає втілення його переконань, ідеалів та принципів, проте українське суспільство