Концептуальні засади та політика США щодо миротворчої діяльності ООН

До другого напрямку належать науковці (М. Гленнон, Д. Хіллен, М. Кларк, Дж. Стедман, П. Родман, Р. Такер), які стверджують, що нагальною потребою є зростання ролі Північноатлантичного альянсу в миротворчій сфері, широке застосування військ НАТО з метою врегулювання конфліктів в сучасному світі; що миротворча діяльність ООН повинна мати обмежений характер, оскільки Об’єднані Нації не мають необхідного політичного та військового механізму для здійснення великих миротворчих місій, особливо таких, в яких задіяні військові сили.

Дисертант зазначає, що адміністрацією Б. Клінтона було сформовано нову зовнішньополітичну стратегію США, що визначалася формулою від “стримування” до “розширення”. До уваги було прийнято чотири найбільш визначальних чинники нової ери: широке розповсюдження у світі головних американських цінностей – демократії та ринкової економіки; світове лідерство США як найпотужнішої у військовому та економічному плані держави; спалах міжетнічних конфліктів після краху репресивних режимів; прискорення пульсу планети в результаті інформатизації всього суспільного життя, що має як позитивні, так і негативні наслідки.

Дисертант наголошує, що протягом останнього десятиліття позиція США з питань підтримання миру та міжнародної безпеки еволюціонувала у напрямку відмови від беззастережної підтримки багатосторонньої миротворчості у рамках ООН до опори на НАТО в питаннях безпеки та підтримання миру. Головними причинами зміни позиції США є: 1) відсутність реальної військової сили у ООН та прагнення США самостійно контролювати власні збройні сили та операції, в яких вони беруть участь; 2) відсутність в ООН чітко визначеної більшості, яка б підтримувала необхідні для Сполучених Штатів рішення; 3) бажання американців керуватися у питаннях миротворчості власними національними інтересами, що часто суперечили точці зору інших членів Ради Безпеки ООН, і, відповідно, унеможливлювало прийняття адекватних інтересам США рішень.

В другому розділі зазначається, що основним напрямком американської політики 1990-х років щодо питань миротворчої діяльності ООН стало скорочення американської участі в миротворчих операціях у всьому світі. Разом з тим, миротворча діяльність в рамках ООН не втратила свого значення для США, про що свідчить надання підтримки ООН з боку Сполучених Штатів у 1999 році, коли відбулося збільшення масштабів миротворчої діяльності ООН.

Наголошується, що серед американських офіційних осіб поширились (особливо після подій в Сомалі) думки про доцільність обмеження надмірних міжнародних зобов’язань США та необхідність здійснювати самостійно або під керівництвом Вашингтону ті миротворчі операції, в яких беруть участь американські військовослужбовці. Наслідком цього стала поява президентської директиви №25 (1994), яка встановила правила та критерії, які беруться до уваги під час розгляду рішень щодо участі Сполучених Штатів у тій чи іншій миротворчій операції. Таким чином, головною метою США стає здійснення максимально самостійної політики у сфері миротворчості як в рамках ООН, так і інших організацій чи коаліцій держав.

У третьому розділі – “Політика Сполучених Штатів Америки в сфері міжнародної миротворчої діяльності” – розглянуто механізм прийняття політичних рішень щодо участі Сполучених Штатів у миротворчих операціях ООН, проаналізовано нові засади участі США в миротворчій діяльності, що сформульовані в президентській директиві Б. Клінтона №25 (1994р.), а також додаткових директивах №56 (1997р.) та №71 (2000р.). Головними принципами політики в цій сфері визначалися наступні: 1) цілі операції повинні бути чітко визначеними, відповідати національним інтересам США та мати постійну підтримку громадськості та конгресу; 2) зобов’язання військових сил США не повинні бути занадто широкими, потрібно завжди мати уявлення, коли вивести війська, тобто розроблену стратегію виходу (exit strategy) ; 3) операції за участю американських військ повинні мати ефективне командування. Дисертант наголошує, що до середини 1990-х років в США не існувало чіткої системи критеріїв участі Вашингтону у миротворчих операціях ООН. Основними причинами розробки системи таких критеріїв стали розширення масштабів миротворчої діяльності ООН та участі у ній Сполучених Штатів.

Автор зазначає, що операціями, які суттєво вплинули на подальший розвиток миротворчої діяльності ООН та політику США, були операції в Сомалі, Руанді та колишній Югославії. Саме критичний аналіз Вашингтоном досвіду цих миротворчих операцій ООН обумовив як розробку комплексу критеріїв щодо їх участі в миротворчих операціях ООН, так і перехід до політики опори на НАТО при врегулюванні конфліктів.

В розділі розглянуто проблему фінансування Вашингтоном операцій ООН з підтримання миру. У 1990-х роках гостро постала проблема американських боргів перед ООН. Наголошується, що підхід США до розв’язання цієї проблеми полягає у скороченні витрат та більш раціональному використанні коштів, виділених на операції ООН з підтримання миру. Проблема розглядалась у двох аспектах. Перший, зовнішньополітичний аспект, пов’язаний з реформуванням системи ООН та її миротворчої діяльності. За активної участі США було створено Внутрішні служби нагляду в ООН, що має. ють зробити більш ефективною систему управління ООН. Другий, внутрішньополітичний, пов’язаний з розробкою нових підходів до участі США в миротворчій діяльності, у тому числі до питання фінансування операцій з підтримання миру. Зокрема, в президентській директиві №25 була задекларована необхідність скорочення частки внесків США на фінансування операцій ООН з підтримання миру з 31, 7% до 25%.