Концептуальні засади та політика США щодо миротворчої діяльності ООН

Наголошується, що протягом 1990-років Сполучені Штати йшли до більш широкого застосування сил Північноатлантичного альянсу. Це було зумовлено кількома причинами. По-перше, після закінчення “холодної війни” та розпаду Організації Варшавського Договору у світі не залишилося міжнародної організації військово-політичного характеру, яка могла б зрівнятися з НАТО за своїми військовими параметрами та економічним потенціалом країн, що входять до її складу. По-друге, з’явилися нові виклики і загрози міжнародному миру та безпеці, які концентруються на регіонально-локальному рівні; незаперечним стало домінування внутрішніх за своїм характером конфліктів в структурі сучасних конфліктів. Така ситуація потребує й нових методів вирішення останніх. По-третє, зусилля ООН з урегулювання конфліктів не завжди були результативними. Без вдосконалення механізму, серйозного коригування стратегії й тактики миротворчої діяльності ООН не здатна ефективно протистояти новим загрозам та викликам. По-четверте, фактичне становище Сполучених Штатів як єдиної наддержави, лідерство в НАТО та наявність інтересів в більшості регіонів світу дали можливість Вашингтону диктувати свої умови, здебільше не рахуючись з думкою світового співтовариства, як це було у випадку Косово.

У розділі також аналізується політика США стосовно кризи в Косово. Автор наголошує, що в певному розумінні косовська криза стала новою віхою у розвитку взаємовідносин ООН-НАТО. ООН віддала ініціативу в балканському регіоні НАТО. Організація Північноатлантичного договору виявилася більш дієвою у вирішенні конфліктних ситуацій нового покоління, а наприкінці 1990-х років, як це видно на прикладі Косово, фактично заявила про себе як міжнародна структура, що без отримання згоди Ради Безпеки ООН може самостійно приймати рішення щодо вирішення конфліктів та втілювати ці рішення у життя.

 

 

Механізм прийняття зовнішньополітичних рішень, зокрема, щодо участі США в миротворчих операціях, являє собою складний та багатогранний процес. В ньому задіяна велика кількість міністерств та відомств, адміністрація президента та Конгрес США. Участь Конгресу в формуванні політики США щодо миротворчої діяльності ООН реалізується за допомогою його прерогатив – фінансових, економічних та військових повноважень. Велике значення в цій сфері має контрольна функція Конгресу.

Процес еволюції політики США щодо миротворчої діяльності ООН протягом 1990-х років проходив в три етапи. Під час першого етапу (з початку 1990-х років до 1994 року) США надавали ООН великого значення як інструменту запобігання та вирішення конфліктів. На другому етапі (1994 р. – до кризи в Косово 1998 року) США активно переглядають свою позицію щодо ООН взагалі і до миротворчих операцій зокрема. Вашингтон запроваджує більш обережну політику щодо фінансування миротворчих операцій. Політика США щодо миротворчої діяльності ООН набуває форми стратегії обмеженої (вибіркової участі) на основі розроблених адміністрацією Б. Клінтона критеріїв. Під час третього етапу (після подій в Косово) політика застосування сили набуває завершених форм. Примус до миру при збереженні стратегії обмеженої участі в миротворчих операціях ООН стає домінуючим в політиці США.

Адміністрацією Б. Клінтона було вироблено систему критеріїв, що визначають участь США в операціях по підтриманню миру ООН. Головними з них є чіткість цілей операції, їх відповідність національним інтересам США, наявність підтримки громадськості та Конгресу, наявність стратегії виходу та чітке розуміння сфери відповідальності американських військ, забезпечення ефективного командування та ін.

Операція в Сомалі фактично стала як для ООН, так і для США першим випробовуванням у масштабному міжетнічному конфлікті, який призвів до великої кількості жертв та відбувався між етнічними групами в межах суверенної держави. Після подій в Сомалі США почали робити наголос на відсутності в ООН необхідного механізму для ефективного вирішення конфліктів, що стало в подальшому причиною розробки принципів політики обмеженої участі США в миротворчих операціях ООН, які були сформульовані в президентських директивах. Операція в Руанді стала безпосереднім наслідком втілення в життя політики обмеженої участі в миротворчих операціях. У Косово Сполученими Штатами та їх союзниками по НАТО була реалізована концепція “нульових втрат”, яка передбачає використання високотехнологічної зброї та авіації без розгортання чисельного контингенту наземних військ. Операція в колишній Югославії рельєфно продемонструвала те, що ООН не має достатнього військового потенціалу для вирішення конфліктів нового покоління. НАТО за згоди ООН взяла на себе роль військового виконавця її рішень, утворивши таким чином “симбіоз” двох організацій.

Косовська криза стала новим етапом в розвитку політики США щодо миротворчої діяльності ООН. По-перше, Вашингтон остаточно довів свій намір спиратися на НАТО при врегулюванні конфліктів. По-друге, події в Косово дозволяють спрогнозувати те, що США у майбутньому мають намір вирішувати одноосібно або за підтримки НАТО локальні кризи в тих регіонах, де існує загроза їх “національним інтересам”.

Не виключається можливість того, що в подальшому, базуючись на своєрідному американському трактуванні концепції “гуманітарних інтервенцій” (яке зараз активно пропагується на Заході, але не є складовою частиною американської зовнішньополітичної доктрини), що передбачає можливість військового втручання без санкції Ради Безпеки ООН (у випадку застосування права вето одним із постійних членів Ради), США перейдуть до одностороннього (або ж використовуючи структури НАТО) застосування сили для підтримання міжнародного миру і безпеки. Наслідком цього стане істотне зниження ролі ООН в миротворчій сфері, що суперечитиме інтересам