Козацька старшина як нова політична еліта українського народу: причини державотворчого успіху (кінець XVI – перша половина XVII cт.)

Причини ополячення і покатоличення українського шляхетства є предметом або окремим питанням багатьох фахових досліджень (авторства М. Грушевського, І. Лінниченка, Д. Ващука, Л. Войтовича, М. Пасічника, О. Русиної, Б. Флорі, Н. Яковенко; польских дослідників В. Влодарського, О. Галецького, Х. Ловмянського, О. Бальцера, К. Петкевича, Ю. Шуйського та ін.), тому ґрунтовно зупинятися на них у рамках статті не є доцільним. Ми згодні з більшістю вказаних фахівців у тому, що для української шляхти найсолодшою приманкою виступило поступове зрівняння у правах і соціальному статусі з польсько-литовським шляхетством, хоча умовами й виступали зречення віри і національних інтересів. Такі тенденції були наслідком все тієї ж стратегії польської влади по творенню єдиної політичної елітної верстви, на який вона могла б спиратися у протистоянні з сильними і незалежними місцевими князями. Для нас важливими є головні наслідки вказаного процесу: юридичне зрівняння в правах князівської та шляхетської елітних груп призвело до безумовної домінації шляхетства у внутрішній політиці за рахунок згуртованості і чисельної переваги як фізично (6-10% від всього населення в залежності від регіону), так і у представницьких органах влади, та пов’язаний з цим незворотній відхід від великої політики князівської еліти. На нашу думку, це стало однією з причин швидкого згасання економічної та політичної потуги князівських родів України, їх розмивання у шляхетській масі та фактичне вимирання у першій третині XVII ст.

Таким чином, на межі ХУГ-ХУГІ ст., на початку нової ери Модерну Україна опинилася в критичній точці максимального ризику втрати національних ознак. Польська асиміляційна політика призвела до зникнення на теренах України не тільки решток державності, а й провідника нації на історичному шляху – власної політичної еліти. Патріотично налаштована частина дрібної та середньої української шляхти, що трималася власної мови, культури та релігії, очолити націє- та державотворчі процеси не могла, не маючи для цього ні військових, ні економічних, ні політичних ресурсів – ця шляхта була, як правило, служилою і діяла в орбіті інтересів патрона; вагомих авторитету в масах та важелів впливу на владу вона також не мала.

Втім, суттєвою особливістю України цього періоду, порівняно з іншими європейськими національними утвореннями, які за схожих умов втратили державність назавжди під тиском нових імперій, була наявність здорового й амбітного резерву в боротьбі за збереження перспектив українського відродження у вигляді вільної маси козацтва. На зламі ХУГ-ХУГІ ст. українське козацтво вже являло собою потужну, знану в Європі, військово-політичну силу. Відійшли у минуле хаотичні спроби «ватаг розбійників», як їх називали у листуванні занепокоєні народною самоорганізацією сусідні монархи, чинити опір агресіям турок, кримців і ногаїв, свавіллю польських і українських прикордонних урядників.

Організована за взірцем регулярних армій та військових лицарських орденів, самоврядна козацька маса висунула із своїх глибин власну військово-політичну еліту, надзвичайно популярну в народі й у середовищі українських інтелектуалів, здатну на найбільші звитяги – аж до відновлення державності і здобуття незалежності. До старшинського корпусу увійшли і патріоти з числа нащадків української князівсько-шляхетської еліти (за В. Кривошеєю – 14% від загальної кількості [3, 183-187]), які відігравали провідні ролі як серед реєстрових, так і низовиків. Можемо спостерігати у джерелах того періоду весь перебіг процесу зростання світоглядних та політичних орієнтирів козацької старшини – від спроб домогтися для козацтва рівних зі шляхетством прав і вольностей у кінці ХУІ та на початку ХУГІ ст. – через оружну боротьбу за автономію у складі Речі Посполитої, що втілилася у козацько-польські війни 1620-30-х рр. – до Визвольної війни і відновлення української держави у середині ХУІІ ст. [4].

Іншим важливим аспектом відмінності козацької старшинської еліти від інших елітних груп як в Європі, так і на наших землях, приміром, князівської еліти Русі ХІІІ – початку ХІУ ст., стала статусна (суб’єктна) невизначеність її лідерів і виняткова складність виконання політичного завдання, яке постало перед нею. Якщо руські удільні князі, маючи легітимність влади, підтримку Церкви і народу, правові підстави, військо і апарат державного управління, не змогли у підсумку втримати незалежність в умовах зовнішньої експансії, то козацьким лідерам довелося починати з дій на окупованій та майже асимільованій території під зовнішнім управлінням, за умов потужного релігійного, економічного, військового, законодавчого та ідеологічного пресу польської державної машини. Козаки не мали представництва в органах влади, їх правовий статус не був чітко зафіксований і весь час підлягав нищівній юридичній корекції з боку Сейму – від визнання легітимним тільки реєстру до військового терору і повної заборони діяльності у вигляді сумнозвісних Ординацій.

Ми підійшли до центрального питання окресленої проблеми: з’ясування причин підсумкового успіху козацької еліти у національно-визвольній боротьбі. Відповідь на нього з боку польських істориків не відрізняється оригінальністю вже четверте століття: на думку більшості з них, козацькі гетьмани та старшина розв’язали збройний опір Короні і йшли на смерть не заради України, а в результаті незадоволених власних політичних і владних амбіцій, нерозуміння польською владою моменту, коли можна було вдовольнити хоча б частину з них рішенням про зрівняння у правах старшини і шляхти, виконання керівниками козацтва «зрадницьких» домовленостей з Кримом і Москвою та ін., аж до звинувачень у переплетенні кровних і політичних інтересів татарської і козацької еліти [5].

У найбільш толерантній