Козацька старшина як нова політична еліта українського народу: причини державотворчого успіху (кінець XVI – перша половина XVII cт.)

По-перше, сеймові позиції українського олігархічного лобі ніколи не були вирішальними у прийнятті внутрішньополітичної державної стратегії; по-друге, й сама українська князівська олігархія, як зазначалося вище, на 30-40-і рр. XVII ст. вже далеко не мала тієї потуги, що в попередні століття й саме в цей період зникає з історичної арени; по-третє, козацько-селянські повстання придушували не надвірне військо магнатів, як траплялося в 1590-і рр., а держава, за допомогою регулярних частин польської армії, під орудою коронного маршала С. Жолкєвського (повстання С. Наливайка і Г Лободи), коронного гетьмана С. Конєцпольського (повстання гетьмана М. Жмайла), урядові війська виступили проти повстанців гетьмана Т Федоровича (Трясила) і «антикодацької» акції гетьмана І. Сулими, повстання П. Бута потопив у крові коронний гетьман М. Потоцький на чолі урядових військ, те саме сталося і в протистоянні з виступами Д. Гуні й Я. Остряни- на, й під час Визвольної війни Б. Хмельницького.

Тобто, об’єктивно кажучи, мову треба вести не про локальний конфлікт інтересів між старшинською елітою і місцевою князівсько-шляхетською верхівкою, а про перманентну, з невеликими перервами для консолідації сил з обох боків, козацько-селянську війну з Польською державою, яку з українського боку очолили вожді козацтва, з польського – королівська влада й урядові кола, підтримані сенатом і сеймовою більшістю. І корені протистояння нам бачаться значно глибшими, ніж статусне ущемлення прав старшини – лежать вони в економічній, морально-етичній та релігійно-світоглядній травмі, яку нанесли українському суспільству польські «реформи», принесені Люблінською та Брестською уніями.

Докладніше зупинимося і на «загрозі унії між королем і козацтвом», про яку все частіше говорять польські науковці. З нашого погляду, такий аргумент і тоді, і тепер, є скоріше технологічним жупелом у дискусії, ніж фактом, який мав реальні підстави на здійснення. Дійсно, починаючи з 1610-х рр., образ спадкоємця Сигізмунда III – королевича Владислава в уяві запорожців набрав козацького забарвлення й ще більш посилив віру в образ короля [7, 132], що ототожнювався з символом захисника християнської землі від «басур- манської» загрози, зі справедливим ставленням до козацьких проблем. Не будемо забувати, що загальну масу козацької спільноти складала біднота, втікачі від знущань і свавілля панів – у її свідомості століттями тримався фетишизований образ «доброго короля» та «підлих панів», які викривляють монарші накази та «творять самочинство», про що запорожці регулярно сповіщали своїх володарів у «жалобах» та «чолобитних» аж до буремних подій Хмельниччини. Більше того, зі зростанням національної самосвідомості та зміною світоглядних орієнтирів, що відбулися з кінця XVI – початку XVII ст. і принесли, у збуджену напру- женим протистоянням із владою козацьку масу, ідею збройного опору покатоличенню та закріпаченню народу, культ короля «набув нових рис, відповідно до еволюції ціннісних орієнтирів і суспільних домагань козацтва. Тоді король ще й «став» оборонцем православної віри, патроном руського народу (в межах обстоюваної козаками моделі руської ідентичності), а на початку Національно-визвольної війни – натхненниками козаків на повстання» [7, 132]. Б. Хмельницький та старшинська еліта з його оточення, чудово розуміючи внутрішній світ козаків, вдало використала пізніше легенду про т. зв. «санкцію короля» для легі- тимізації початку війни [8].

Однак польська влада не зуміла обернути такі настрої рядового козацтва собі на користь. Політична верхівка та виборний (елекційний) король були цілком залежні від інтересів і політичної позиції шляхти – своєї головної військової та економічної опори. Відчувши смак надприбутків, що потекли з України повноводною рікою, сеймові лобістські угруповання з числа польських магнатсько-шляхетських кіл, що осіли на українському прикордонні, проводили рішення на свою користь.

Роблячи у правовому полі під тиском обставин, українського сеймового лобі чи тимчасової військово-політичної вигоди, деякі кроки назустріч інтересам козацтва або православної шляхти, король та його оточення майже паралельно приймали ірраціональні рішення й акти, що, навпаки, обмежували їхні права, утискали економічні та релігійні свободи. Якщо послаблення та привілеї у бік українства майже не підкріплювалися фінансово, належним чином не контролювалися, а відтак залишалися половинчастими або й просто паперовими, то дискримінаційні заходи натомість були наполегливими і надзвичайно суворими.

Національна політична еліта є плоть від плоті суспільства – не німим дзеркалом, а найбільш активною та спроможною на дії його часткою. Якщо вона втрачає лідерські якості, то програє у боротьбі з контрелі- тою та зовнішніми загрозами – подібна трагедія сталася з елітою давньоруською, яку уособлювали численні розгалуження роду Рюриковичів. Не будучи від початку приходу до влади ні православними, ні слов’янами, Рюриковичі змогли піднятися над варязьким космополітизмом, утворивши могутню Київську державу, й українська історія по праву пишається своїми героями-державцями Княжої доби. Проте, наприкінці XIII ст. той-таки космополітизм, що поєднав удільних князів династичними зв’язками й економічними інтересами чи не з усією Європою, завадив їм виявити згуртованість у протистоянні з великим боярством (ми говоримо передусім про Галичину, звідки власне і розпочалося поглинання українських земель іноземцями), а також із експансією агресивних сусідніх держав. Далися взнаки і відсутність у цей період яскравих лідерів зі стратегічним баченням ситуації, і дрібні амбіції, замішані на місцевих інтересах, і переважно угодовська політика у критичні моменти, і, вочевидь, брак патріотизму. В подальшому українська політична еліта, за умов інкорпорації чужою політичною системою, з труднощами та перемінним успіхом ледь змогла вибороти відносну автономію та більш-менш достойні права переважно для себе, але не для суспільства. У цьому ми бачимо головну причину поразки старої еліти і незворотність появи в українському суспільстві, що далеко не завершило ще свій розвиток і історичну місію, еліти нової, козацької. Розрив з глибинною свідомістю і потребами мас призвів до краху п’єдесталу українських князів і ополячення, подрібнення молодших ліній провідних українських родів, інтегрування їх у чужі державні структури, в кінцевому підсумку – до втрати ролі провідника нації.

Старшинська ж еліта була винятково народною, в загальній масі освіченою, добре загартованою життєвим, дипломатичним, військовим досвідом, патріотичною. Ці якості дозволили козацькій старшині пройти у тяжких війнах з польською державною машиною шлях від корпоративних вимог до ідеї широкої автономії для України, а відчувши свій потенціал, і до ви- борення української державності. Ідейне зростання лідерів неможливе у тепличних умовах відриву від тіла і прагнень народу – а саме такі процеси спостерігалися у заможному магнатському і шляхетському середовищі, виплеканому за польським зразком. Козацька спільнота мала апробовану часом структуру ієрархії влади й управління, яка стала моделлю нової української держави. Очоливши українську націю за невигідних умов, вона змогла піднятися над вузькостановими інтересами й у критичний момент історії по праву перехопила падаючий прапор національної політичної еліти.