Країни Західної Африки в Новий час (кінець XVII - початок XIX ст.)

Для розвитку суспільства зулу важливе значення мала реорганізація війська. Шляхом удосконалення первіснообщинної системи класів воно було перетворено в постійну армію. Шака побудував великі краалі, де воїни жили без родини і самі турбувалися про себе. Молодим людям узагалі було заборонено обзаводитися родиною, але й чоловіки старшого віку, вже одружені, вважалися резервістами і повинні були кілька місяців у році жити в краалях і нести військову службу. Отже, сільські і домашні роботи лежали в основному на жінках. Військові краалі для чоловіків досягали різних розмірів: одні вміщали 500 чоловік, інші – до 2 тисяч. Воїни жили в них підрозділами на чолі з командирами – індунами. Вони керували воєнними операціями і краалями в мирний час.

Усе громадське життя зулу було настільки мілітаризоване, що війна проти інших племен перетворилося для них у потребу і важливий засіб наживи. Спочатку зулу починали військові набіги на сусідів лише для того, щоб забрати їх худоба і розграбувати зерносховища, але згодом, бажаючи припинити можливість помсти, стали підкоряти їх своїй безпосередній владі.

Молодих чоловіків переможених племен насильно забирали в зулуське військо, найчастіше в допоміжні частини або носії. Але нерідко, якщо мова йшла про плем'я-бунтівник, вбивали всіх, особливо старих. Жінок і дітей найчастіше відправляли у віддалені зулуські краалі, і в такий спосіб вони інтегрувалися в суспільну систему зулу. Як правило, вони, однак, залишалися вільними, тому що рабства в зулу не було. Напади зулу на сусідні племена стали непрямою причиною нової хвилі переселення народів, у тому числі суто, тембу і тсвана. Левову частку військового прибутку привласнював Шака, а згодом його спадкоємці.

Незабаром у руках правителя зосередилися величезні череди, які пасли залежні зулу або воїни допоміжних частин. Правитель же відав і розподілом трофеїв, наділяючи худобою й іншим добром воєначальників і особливо удачливих солдатів. Така система нерівномірного розподілу трофеїв сприяла посиленню майнових розходжень у суспільстві зулу. Війни чинили вплив також на положення і могутність вождя і викликали подальший розпад родового ладу, а отже, і всіх родинних груп. Народні збори вільних людей усе більше відсувалися на задній план, основою законодавчої і виконавчої влади по суті справи ставало військо. Воно, однак, виступало ще як єдине ціле і не допускало утворення знаттю самостійних органів влади і управління. Розщеплення суспільства на класи також ще не було чітко вираженим. Суспільство зулу може бути класичним прикладом «військової демократії».

В XIX ст. зулуські правителі, крім військових досягнень, приймали також заходи для розвитку господарства. Вони заохочували ремесла, які, щоправда, були цілком поставлені на службу війні, прагнули розширити внутрішній обмін між племенами і торгівлю з іншими країнами і з цією метою налагодили контакти з португальськими купцями в Мозамбіку та з англійцями.

Шака був убитий у 1828 р. своїм нерідним братом – теж не рідкість у світовій історії. Правління взяв у свої руки Дінгаан (1828-1840), який продовжував політику свого попередника. При Дінгаані відбулися перші серйозні зіткнення зулу з бурами, які завзято просувалися вперед у Наталь.

Аналогічним чином розвивалася в XIX ст. історія племені матабеле. У 1823 р. від Шаки відділився вождь Мзіліказі. Він зі своїми індунами (військові проводирі, згодом аристократи) та їх оточенням заснував на території Трансваалю першу держава матабеле зі столицею Мосіга. Переслідувані військом зулу під командуванням Дінгаана, потерпівши в 1837 р. першу поразка від озброєних вогнепальною зброєю бурів, матабеле знову знялися зі своїми родинами і чередами з насиджених місць і попрямували далі на північ. Вони перейшли Лімпопо й обґрунтувалися між Лімпопо і Замбезі (у Зімбабве). Вони витиснули деякі племена шона на схід, скорили бечуана й у 40-х і 50-х роках 19 ст. створили сильну державу зі столицею в Булавайо. Коли в 1868 р. старий вождь матабеле, Мзіліказі, помер, його син Лобенгула одержав у спадщину міцне об'єднання племен зі значним впливом.

За економічними, соціальними і політичними умовами існування матабеле мало чим відрізнялися від зулу. В них також посилено висувалася військова знать на чолі з індунами, над якими стояв верховний вождь. Усі вони мали величезні череди. Сам Лобенгула, який вважався вищим власником усієї худоби, володів більш як півмільйоном голів тварин. В останні два десятиліття перед вторгненням англійців зросла приватна власність на худобу і військові трофеї. Це зміцнило економічні позиції знаті, і в результаті збільшилася небезпека політичного сепаратизму і типового для раннього феодалізму прагнення окремих аристократів до самостійності.

Лобенгула був змушений вести завзяту боротьбу проти можливих претендентів на трон, але за допомогою жерців усе-таки зумів зміцнити центральну владу. Проте Лобенгула не був тим всесильним володарем, яким був Шака. При вирішенні важливих державних справ у Булавайо велику роль відігравала рада індунів. У 80-х роках компанія Сесіля Родса винесла державі матабеле смертний вирок. Англійські колоніальні війська оточили її з усіх боків, і тоді матабеле дали їм героїчний опір.

Опір жителів Західної Африки розгортався у винятково важких умовах. Через складні інтриги, які вели один проти одного англійці і бури, африканці часом не розуміли, що обидві ці