Лексичний вплив як чинник динаміки структури мовиреципієнта (на матеріалі латинських запозичень українських пам’яток кінця XVI – XVII ст.)

9) іменник + займенник: конспирационе суа 'за своєю змовою', суамь контикгуитатемь 'свою межу', се оффициум 'за своїм обов'язком') ;

10) словосполучення, які складаються з дієслова та іменної частини, до якої можуть входити а) іменник, б) прийменник + іменник, в) прикметник + іменник (напр. : морамь ин патитур 'підлягати затримці', привата авьторитате трансьпонере 'за приватною ініціативою перенести', пробабит авьтеньтыцис докуменьтис 'доведе достовірними документами', беневоле фасус ест 'добровільно визнав', контроверсиась фуньдис кокгносцере 'пізнати земельні суперечки'). Зазначимо, що нерідко нетранслітерованими прийменниковими сполуками закінчували свої твори поети XVI – XVII ст. (напр. : in pectore 'на персах', in sensero pectore 'від щирого серця', ad suos 'для своїх' та ін.).

Автори нерідко вводили у пам’ятки цілі речення чи більші фрагменти тексту – кілька речень латинською мовою (напр. : Lupus est in silvis nutritus et vitam perdit. Canis in silvis uenatur et vitam anseruat est ‘Вовк у лісах годується і життя втрачає. Пес у лісах полює і життя зберігає’ – І. Величковський “Минуты”).

Структурна неоднорідність латинськомовних запозичень у пам'ятках к. XVI – XVII ст. – від окремого слова і словосполучення до більшого за обсягом фрагмента тексту – свідчить, поперше, про значне поширення латинської мови в українськомовному середовищі авторів досліджуваних текстів, подруге, про відсутність усталених канонів, неунормоване переймання чужомовних елементів українськомовними авторами; на це ж вказує і передача запозичень на письмі як кирилицею (структурно адаптовані українською мовою чи неадаптовані, зі збереженням граматичних особливостей латинської мови), так і в нетранслітерованій формі зі збереженням специфічних рис латинської фонетики і граматики.

У третьому розділі “Час освоєння латинських запозичень і шляхи їх проникнення в українську мову” зроблено спробу визначити час проникнення запозичень у мовуреципієнт та виявити можливі моделі засвоєння: безпосередньо з латинськомовних текстів чи опосередковано – через інші мови, а також з’ясувати чинники, які впливали на інтенсивність засвоєння іншомовних елементів, зумовлювали їх трансформацію чи збереження вихідних форм і значень.

Джерела з історичної лексикографії, як правило, не подають докладної інформації щодо часу засвоєння іншомовного елемента; у кращому випадку упорядники вказують століття, покликаючись на пам’ятки, з яких ексцерповано лексему. Це пояснюється тим, що багато пам’яток збереглися недатованими, і для них важко точно встановити час її написання. І все ж інколи вдається встановити час першої появи певної лексеми у пам’ятках. Саме час першої репрезентації латинізма в українськомовних пам’ятках ми умовно вважаємо “часом запозичення”, хоча, зрозуміло, лексема могла існувати в українській мові задовго до написання збереженої пам’ятки, або ж лексема є “авторським” запозиченням, а тому не відбиває мовного узусу. Тому час написання твору не завжди відповідає часу проникнення запозичення у мовурецепієнт, а є лише “умовним” хронотопом запозичення. Зауважимо, що проникнення латинізмів у мови східних слов’ян розпочався ще в період Київської Русі: у той час кількість латинських запозичень була незначною, і стосувалися вони майже всіх ідеографічних сфер: жива і нежива природа, матеріальна культура (їжа, одяг, хатні й господарські речі та заняття), духовна культура, суспільні відносини, політична структура (напр. : тмин, роза, котига, кочь, кошуля, дельва, косар, коляда, фортуна, легкат, магістр, кад, комора, планита, таланто, тиранство, тыранско та ін.). Запозичені слова як очевидні свідки ранніх зв’язків наших предків з іншими народами мають особливе значення для дослідження історії мови, матеріальної і духовної культури східнослов’янських етносів.

Зіставлення різних лексикографічних та лексикологічних версій в опрацювання латинських запозичень виявило розбіжності у трактуванні різними джерелами часу їх переймання, напр. : лексема адамант за даними ІСУМ запозичена у XVII ст. (16201621 рр.), за ІСУЯ – 1621 р., хоча цей латинізм відомий в “Изборнику Святослава” 1073 р. : “Между же дъвhма змарагдома камыкъ адамантъ”; різну інформацію щодо часу проникнення латинізма доктор подає ІСУМ – 1518 р., ІСУЯ – 1596 р. та ССУМ – 2га пол. XV ст., однак, це слово вперше фіксується у “Грамоті Владислава, короля Польскаго, кн. Скиригайлу…” 1387: “Докторъ Святославъ…” (Срезн., 1, 694) ; латинізм индикт за свідченнями ІСУМ був запозичений українською мовою на початку XVI ст. (1501), автори ССУМ (1, 443) вказують на XIV ст. – 1322 р., хоча він відомий ще з 10561057 рр. і вперше зафіксований в “Остромировому эвангеліі” 10561057.

Не менш складним для з’ясування є питання про шляхи проникнення латинізмів на українськомовний грунт. Кожен латинізм має індивідуальну історію засвоєння, оскільки лексеми могли проникати у мовурецепієнт або безпосердньо з латинської мови шляхом широкого використання латинськомовних текстів різних жанрів і стилів, або через посередництво інших мов. Зокрема, у різний час українською мовою безпосередньо з латини прийшли лексеми абревіаторъ, авреоля, аспект, аргументъ, ассистентъ, венерація, доктор, екпулсия, еффектъ, инфантъ, колєкга, конвенция, компенсувати, професор, аренда, респектъ, ремора, ретрузія та ін. Водночас, велику роль у збагаченні української мови латинізмами відіграли мовипосередники, передусім, польська мова. В історії української і польської мов їх взаємодія в XVI – XVII ст. була особливо інтенсивною й обопільною; вона суттєво вплинула на розвиток обох мов. Через посередництво польської мови українською були запозичені латинізми абсолюціа, авдитор, адверсаръ, администрация, акцесія, алба, апертура, ассистовати, асекуровати, бурса, варияция, венеровати, гратификовати, дефектъ, екзаминовати, екзекуція.