Лікарські рослини, що використовуються для лікування органів дихання у флорі Рівненського району Рівненської області, їх використання та охорона

З бурхливим розвитком медицини, клітинної біології, генетики, анатомії та фізіології людини виникли нові перспективи використання вже відомих та нових видів рослин, по-іншому почали сприймати й стародавні рукописи, присвячені рослинам. З цього періоду почали створювати синтетичні ліки, у Європі почалось масове відкриття фармацевтичних фабрик. Так, до 1907 року їх налічувалось близько 200, а до 1939 року їх кількість зросла майже втричі. На цих підприємствах виготовлялось кілька тисяч синтетичних препаратів. Найбільшим виробником штучних ліків стала Німеччина, проте саме тут паралельно розвивалось і лікування лікарськими рослинами, багато з яких було введено в культуру. У Франції та Англії з недовірою поставились до новітніх ліків, тому у цих країнах найбільше збереглись традиції траволікування.

З відкриттям у 1913 р. вітамінів лікування травами отримало нові перспективи та завдання. З'явився і новий термін – вітаміноносні рослини. Відомі овочі та фрукти почали досліджувати на предмет виявлення вітамінів, у кожного народу було запроваджено традицію свого «соколікування». На території Галичини у цей час з'явилось кілька переробних заводів, де налагоджено промисловий випуск соку з яблук, малини, чорниць та вишень тощо.

Новий поштовх для вивчення традицій використання лікарських рослин дала перша світова війна. Промислові підприємства у цей час були зруйновані або перестали існувати, а сотні поранених на фронтах потребували невідкладної допомоги. Ось чому з'явилась необхідність подальшого вивчення лікарських властивостей рослин, віднайдення їх у природі та заготівлі й зборах. У 1915 році в Росії під проводом князя Ольденбурзького було засновано велику експедицію для збору рослин. В цей час у багатьох країнах, зокрема Німеччині, Франції, Італії з'являються вимоги до зібраних рослин, встановлюється стандартизація сировини.

На початку XX століття використовували переважно види рослин, які мали у своєму складі серцеві глікозиди та гіркоти, що допомагали при лікуванні шлунково-кишкових недугів, а відомі вже прописи почали замінювати синтетичними препаратами. Проте вони не завжди добре сприймались, часто викликали алергічні реакції. Починаючи з 40-х років знову повернулись до народних джерел траволікування. Це повернення було започатковане виступом на з’їзді фармацевтів та лікарів у 1909 р. відомого хіміка-фармаколога Чірха, який сказав (цитата наводиться за виданням, написаним староукраїнською мовою) : «Тепер можемо бути певні, що медицина вернеться ще охочіш, ніж нині, до рослинних сирівців.

Власне тоді, коли ґрунтовно попсує собі шлунок на специфіках хімічної синтези. Тоді вернеться медицина до найдавніших ліків людства, до рослин, що їх уживання спирається на досвід тисячоліть. Інша річ, що не буде на них дивитися так наївно, як за давнього Вавилону, за часів Галена... «.

Саме на початку 20 ст. багатьма вченими була визнана теорія так званого біологічного лікування: суть її зводилась до того, що лише у природі й чистому середовищі людина може знайти своє зцілення, шукати шляхи до зцілення необхідно негайно, використовуючи усталені традиції свого народу.

На заході України з'являються у цей час багато робіт, серед них найбільш цінними є «Лічничі рослини» Теодора Панича (Львів, 1924) та «Фітотерапія. Підручник для лікарів» Юрія Липи (Варшава, 1933).

Інформацію про деякі види лікарських рослин можна почерпнути і з спеціальної ботанічної літератури та словників, які були видані в кінці XIX – на поч. XX ст., зокрема робіт польських дослідників Й. Мотики, С. Маковецького. Дещо пізніше з'являються узагальнюючі роботи медичного спрямування З. Є. Болтаровича та довідник за ред. А. Озаровського, виданий у Польщі.

Українські ботаніки другої половини ХУЛІ ст. та першої половини XIX ст., досліджуючи флору України, також приділяли увагу лікарським рослинам, але систематично їх не вивчали. Тільки у другій половині XIX ст. починаються роботи над дослідженням дикоростучих лікарських рослин. Однією з перших в цій галузі була праця Н. Арендаренка про лікарські рослини Полтавщини. У 1887 р. вийшла книга К. С. Горницького, в якій на підставі сорокарічних досліджень подаються відомості про 610 видів рослин української флори, в тому числі й про лікарські рослини. В. Білявський наводить відомості про дикоростучі та культивовані лікарські й технічні рослини Лубенського повіту.

У 1914 році в Києві при політехнічному інституті професор (пізніше академік) М. Ф. Кощенко закладає акліматизаційний сад з відділами лікарських рослин, плодових дерев і кущів. У саду була створена колекція лікарських рослин, яка вже в 1917 р. складалася з 160 видів. Роботами співробітників саду доведено можливість культури таких рослин як тирлич жовтий, мак опійний, женьшень, виведено гібридну наперстянку.

За ініціативою і проектом Лубенського товариства сільського господарства при грошовій підтримці Департаменту землеробства в 1916 р. в Лубнах була організована перша дослідна станція лікарських рослин, метою роботи якої було всебічне вивчення культурних і дикоростучих лікарських рослин.

Проблема культивування лікарських рослин та вивчення дикоростучих їх видів, так само як і їх заготівля набуває великого значення в 20 роках. Роботи по цій проблемі зосереджуються у кількох установах й набувають планового характеру. У Києві в 1919 р. відділом по заготівлі і переробці лікарської сировини при Українському Червоному Хресті видано посібник «Важнейшие лекарственньїе растения на Украине». У 1921 р. була скликана перша Всеросійська нарада уповноважених та громадських організацій, що проводили роботу по збиранню та культивуванню лікарських рослин. На ній визнано введення в культуру лікарських і