Медико-педагогічні підходи до визначення оптимальних засобів фізичної реабілітації спортсменів

Попередня експертиза (передсезонне обстеження).

Попередня експертиза – основа реабілітації у спорті, як зі сторони профілактики, так і зі сторони втручання при травмах. Під час обстеження, яке найчастіше всього відбувається фізкультурному диспансері, необхідно протестувати кардіореспіраторну, м’язову системи (як основна запорука можливості спортсменом виконувати фізичне навантаження). Спортивний лікар разом з реабілітологом повинні оцінити м’язову силу, гнучкість (амплітуду рухів у суглобах), придатність даної будови тіла певному виду спорту. Важливим є також виявлення можливих проблем у даного спортсмена (слабкі місця в яких згодом може розвинутись травма). Якщо необхідно то до обстеження залучають лікарів інших спеціальностей.

Історія.

Попереднє обстеження повинно розпочатись з визначення які хвороби мав спортсмен до цього моменту, включаючи хірургічні втручання, вакцинацію, індивідуальну непереносимість лікарських препаратів, алергію. Також з'ясовується на які захворювання хворіли родичі (особливо серцево-судинні, алергії, ортопедичні проблеми, раптова смерть). Деталізують позитивні відповіді на запитання у приватному порядку (індивідуальному інтерв’ю).

Гнучкість.

Розвиток нормальної гнучкості звичайно відрізняється у різних видах. Наприклад, у гімнаста та у хокеїста. Але все-таки певні вимоги до розвитку певного рівня гнучкості є до абсолютно всіх видів спорту.

Найкраще щоб реабілітолог провів визначення амплітуди рухів у суглобах – надалі він зможе відштовхуватись від цих даних приймаючи їх за вихідні при побудові реабілітаційної програми.

Вимірювання рухливості у суглобах (гоніометрія).

Вимірюваннях рухів у суглобах проводять за допомогою інструментів різної складності. Найбільш широко у практиці застосовують універсальний кутомір або гоніометр. Він складається з транспортира зі шкалою до 180°, до якого прикріплено два плеча (бранши) довжиною по 30 – 40 см. Одна з бранш рухлива. При вимірюванні вісь кутоміра сполучається з віссю суглоба, а бранши розташовуються по осі проксимального та дистального сегменту, що зчленовуються. Для виключення помилок та з метою спадкоємності, уніфікації і можливості об’єктивного порівняння результатів вимірювань слід використовувати однакові методики вимірювання.

Сила.

Необхідно провести мануальне м’язове тестування спортсмена, щоб визначити як вихідний рівень так і можливі проблеми пов'язані з недостатньо-розвинутим м’язовим апаратом.

Як відомо визначити силу м'язів можна за допомогою динамічних динамометрів, але не завжди необхідна апаратура може бути у розпорядженні реабілітолога, тому він повинен вміти визначити силу м'язів за допомогою мануальної методики тестування. Серед цих методик вигідно виділяється тестування за Ловеттом. Вона використовується для проведення обстеження і у інших галузях (спеціалізаціях) фізичної реабілітації, як то: неврологія, педіатрія.

Дана методика полягає у наданні такого положення тіла людині, коли максимально виключені з роботи м'язи синергісти. Знання цих позицій значно полегшить діагностування ушкодженого м’яза у спортсмена, надасть можливість використовувати їх для тренування певних м'язів. Великі можливості для використання даної методики у сфері спорту обмежуються лише уявою реабілітолога. Наприклад, поєднання вправ спрямованих на певний м'яз з кріомасажем.

Мануальне м’язове тестування за Ловеттом опубліковано в 1932 році і на даний час є найпоширенішою методикою тестування сили м'язів. Заснована на ручній методиці, коли рух виконує один м'яз, який відповідає за цей рух.

За Ловеттом є наступні сили м'язів:

0 = повна відсутність напруження м'язів;

1 = сліди напруження, тобто напруження без руху;

2 = виразне напруження м'язів і здатність виконати рух без допомоги реабілітатора, без сили тяжіння;

3 = повна амплітуда руху проти сили тяжіння;

4 = повна амплітуда руху з середнім опором по всій амплітуді;

5 = повна амплітуда з максимальним опором.

Це також може бути виражене в процентах:

0 = 0%, 1= 10%, 2= 25%, 3= 50%, 4= 75%, 5= 100%.

Ствердження сліду напруження м'яза першого ступеня є важким і можливе лише для м'язів які розташовані поверхнево. Сліди цього напруження можна відчути за допомогою пальпації в ділянці черевця м'яза або відчути в місці де сухожилок м'яза проходить безпосередньо під шкірою.

Другий ступінь сили м'яза підтверджується через підтримування частини тіла реабілітологом.

М'яз третього ступеня здатний виконати рух з масою частини тіла проти сили тяжіння по повній амплітуді руху. Дослідження сили м'язів повинно починатися відразу на третю ступінь. Якщо м'яз здатний виконати рух частиною тіла переходить до тестування 4 ступеня, якщо нема підтвердження сили 3-го ступеня переходять до тестування 2 чи 1-го ступеня.

Тест на силу четвертого ступеня означає таку силу яка здатна виконати рух проти опору з боку реабілітолога. Опір робиться рукою, яку прикладають в дистальному місці до сегменту. Напрямок опору повинен бути перпендикулярний до площини руху досліджуваного м'яза.

Основи техніки тестування:

В техніці тестування незамінними є наступні частини:

позиція пацієнта вона є описана для всіх груп м'язів під час дослідження; застосовують переважно ізольовані позиції, наприклад лежачи чи сидячи;

стабілізація відділу тіла, в межах якого розміщений даний м'яз, – частково задовольняє цю стабілізацію рівна поверхня, стіл; також показано під час дослідження деяких м'язів підтримування ближнього відділу суглобу рукою;

власне виконання руху, тесту – важливою тут є амплітуда руху, активність яку повинен проявити пацієнт без співпраці з боку пацієнта дослідження не дасть необхідного результату;

застосування опору при дослідженні на силу м'яза 4-го ступеня. Більшість з опору повинна бути застосована відповідно до віку, статі та загального стану пацієнта.

Висновок: відповідне, адекватне поєднання методів для визначення ефективності реабілітації дає можливість контролювати сам процес, вчасно вносячи у нього певні корективи, які змінюють використання тих чи інших засобів фізичної реабілітації, що є дуже важливо при проведенні реабілітаційного втручання.

 

 

Дубровский В. И. Реабилитация в спорте. – М. : Ф и С, 1991. – 200с.

Зотов В. П. Восстановление работоспособности в спорте. – К. : Здоров'я, 1990. – 200с.

Спортивная медицина. Практические рекомендации. Под общ. ред. Р. Джексона. Перевод на рус. – К. : Олимпийская литература, 1997. – 583 с.

Спортивные травмы. Основные принципы профилактики и лечения. Под ред. П. А. Ф. Х. Ренстрема. Киев: Олимпийская литература, 2002 – 378 с.

Физическое тестирование спортсмена высокого класса. Под ред. Дж. Дункана Мак-Дугалла, Говарда Э. Уэнгера, Говарда Дж. Грина. Перевод на рус. Киев: Олимпийская литература, 1998 – 430 с.

Dziak A., Tayara S. Urasy I uszkodzenia w sporcie. – Kraków: Wydawnictwo Kasper, 2000. – p. 492.

Prentice W. Rehabilitation techniques in sports medicine. Second edition. WCB / Mc Graw-Hill: a division of the Mc Graw-Hill Companies, 1993. – p. 480.