Мемуарні джерела в російській історіографії ХІХ – початку ХХ ст.

М. Устрялов у складі писемних джерел виділяв, за ступенем важливості для науки, «сказания современников», «акты государственные», «произведения наук и изящной словесности» [15, 4]. На перше місце він ставив «сказания современников, суть известия тех людей, кои частию сами видели описываемые события, частию узнавали их от других лиц самовидцев, и передавали потомству сведения о виденном и слышанном в летописях, дневниках, записках, письмах и проч. « [15, 5]. Поєднання в одній групі джерел щоденників, записок і літописів відображає характерну для першої половини ХІХ ст. тенденцію уподібнення мемуарів літописним творам. У XVIII ст. серед росіян стало широко розповсюдженим повсякденне читання пам’яток давньоруської писемності. Навички та прийоми літописання помітно вплинули на становлення мемуаристики, що сприймалася як продовження літописної традиції. Літописні та житійні засоби оповідання в російській мемуаристиці виявлялися аж до 1830-х рр., що вплинуло на її інтерпретацію в історичній думці [8, 53-55].

Отже, в науковій історичній літературі першої половини ХІХ ст. визнавалася значущість мемуарних творів для вивчення історії, проте, було відсутнє їхнє чітке визначення як термінологічне, так і змістовне. Автори послуговувалися нечіткими термінами – «частные свидетельства», «сказания современников», що пояснювалося «живучістю» назв, які закріпилися за мемуарними творами на початковому етапі їхнього існування («історія», «описання», «повість», «життя»), а також недостатнім опрацюванням цього питання, як і проблеми класифікації джерел загалом [3, 138; 16, 168].

Історіографія середини ХІХ ст. залишила поза увагою питання класифікації історичних джерел. Історики спеціально цим не займалися, лише дехто побіжно висловлював свої міркування [3, 144]. Це позначилося й на науковому інтересі до мемуарних джерел, хоча обсяг їхніх публікацій збільшувався. На новому рівні ці питання почали розглядатися з останньої третини ХІХ ст. :

з’явилися праці І. Дройзена, Ш. Ланглуа, Ш. Сеньобо- са, Е. Бернгейма з проблем методології історії, а в Росії на межі ХІХ-ХХ ст. як наукова дисципліна формувалося джерелознавство.

К. Бестужев-Рюмін у розлогому вступі до «Русской истории» докладно охарактеризував окремі категорії джерел [3, 145; 5, 84-90]. На відміну від авторів першої половини ХІХ ст., він чітко відрізняв записки (memoirs) і листи від літописів. Водночас характеристика К. Бестужевим-Рюміним їхніх особливостей як джерела мала спільні моменти з характеристиками попередників: «Записки преимущественно излагают события, в которых автор принимал участие или которые известны ему от очевидцев; различие их от отдельных сказаний прежнего времени составляет то, что в них лицо автора выступает на первый план со своими сочувствиями и нерасположениями, со своими целями и видами». Цінність їх зростає через те, що вони містять «многое, не нашедшее себе места ни в официальных актах, ни в официальных записках о происшествиях» [1, 51].

Відзначаючи незамінність записок, історик водночас звертав увагу на їхні недоліки: упередженість щодо тієї чи іншої особи, належність до тієї чи іншої партії, брехливість, іноді навіть без явної та зрозумілої мети. З огляду на це, К. Бестужев-Рюмін наголошував на ретельному вивченні особи автора, визначенні ступеня довіри до нього [1, 51-52]. Його заслугою є також ґрунтовна характеристика комплексу мемуарних джерел з історії Росії. Як і М. Устрялов, він починав аналіз із твору А. Курбського, доводячи огляд до середини ХІХ ст. [1, 52-76; 3, 145; 15, 14].

Відзначилися в історіографії мемуаристики й учні К. Бестужева-Рюміна. Так, М. Чечулін у 1890-х рр. викладав спецкурс «Русские мемуары XVIII в. «, запропонувавши власне бачення місця та значення мемуарів як історичного джерела, зазначивши, що метою дослідження останніх є не тільки знання минулих подій, а й розуміння історичного процесу, поступу та ходи історії [9, 76]. С. Платонов включив мемуари до джерел історико-літературного характеру, разом із повістями, «житіями» та оповідями іноземців, чітко відділивши їх від літописів [3, 148]. На відміну від К. Бестужева-Рюміна, твори А. Кубського та І. Пересвєтова він відніс до публіцистичних, А. Паліцина, В. Тимофєєва – до історичних повістей. Мемуарні джерела С. Платонов характеризував для історії XVIII-ХІХ ст. як «бесконечный ряд мемуаров русских деятелей, принимавших участие в правительственной деятельности и общественной жизни» [17, 52].

В. Ключевський, поряд із загальною класифікацією історичних джерел на залишки життя та діяльності людей (пам’ятки) й спостереження сучасників (традиція) [5, 117; 18, 406], виділив ще й групи джерел XVIII-ХіХ ст. – із соціально-економічної історії, законодавчі, мемуарні, записки іноземців, публіцистичні, художня література [6, 181-183]. Відзначаючи певну наступність мемуарної літератури щодо літописної традиції, він поставився до неї досить критично: «В XVII в. летописи замирают, сменяются мемуарами, записками