Мемуарні джерела в російській історіографії ХІХ – початку ХХ ст.

Класифікацію джерел київського історика В. Ікон- нікова дослідники вважають нечіткою й еклектичною[3, 147; 5, 207]. Втім, у всіх варіантах автор виділяє «памятники, служащие выражением частной деятельности» або «частные произведения», у складі яких виокремює літописи, мемуари, листи, біографії, житійну, художню літературу [2, 38-39]. До мемуарної літератури (memories) В. Іконніков відносить пам’ятні записки, спогади, щоденники, нотатки, автобіографії. І. Войцехівська звертає увагу на зацікавлення історика причинами появи мемуаристики: першочергове значення тут мав культурологічний елемент, зокрема розвиток місцевих хронік у тих країнах, де міське та суспільне життя досягло раннього процвітання. Він також відзначав вагому роль мемуарів для історичного дослідження: вони не тільки знайомлять дослідника з побутом, інтересами, суспільним статусом окремої людини, а й дають цінний матеріал, який не можна віднайти в жодних творах, що базуються тільки на свідченнях і документах [9, 76].

З іншого боку, – писав В. Іконніков, – у мемуарах нерідко зустрічається свідоме викривлення фактів або ненавмисне порушення зв’язку, послаблення пам’яті, зміни в судженнях з плином часу та зміною обставин [5, 209]. Тому, під час аналзу мемуарної літератури, потрібно «всестороннее знакомство с личностью автора, т. е. степенью его образования, средою, в которой он действовал, политическими и религиозными его убеждениями и т. п. Необходимо также знать те обстоятельства, при которых сложился тот или другой рассказ или известие: на основании слухов, предания, личного наблюдения или письменного источника» [2, 60]. Ці прийоми джерельного аналізу мемуарної літератури походять від загальних методів історичної критики, викладених автором декількома сторінками раніше [2, 42]. Метою критичного аналізу мемуарів

В. Іконніков вважав не тільки з’ясування фактичної правильності, а також «другой, едва ли не более важный вопрос, – определение характеров, побуждений, отношений» [2, 61]. Заслугою В. Іконнікова є ґрунтовний огляд мемуарних джерел до початку ХХ ст. [9, 76], а також характеристика, близьких до мемуарів, «по своему характеру и содержанию», листів, щоденників, автобіографій і біографій [2, 60-63].

Інший підхід до класифікації джерел запропонував на початку ХХ ст. О. Лаппо-Данілевський [3, 152153; 5, 322-323]. Так, за ступенем близькості історика до пізнання історичного факту, він поділяв джерела на «остатки культуры» (відображають факт) та «исторические предания» (зображають факт). Історик відносив мемуари до переказів, що засновуються на особистому сприйнятті: «Они дают понятие о внутреннем мире человека, его побуждениях и мотивах, симпатиях и антипатиях, мнениях и доктринах, о его действиях и поступках, об интимной стороне жизни людей данного круга, их характерах, нравах и привычках; о событиях, иногда рассказываемых на основании собственных чувственных восприятий, а иногда сообщаемых и по чужим показаниям, рассказам или слухам; об оценках изображенных в них лиц и событий, и т. п. «. Близькими до мемуарів він вважав автобіографії та листи [19, 604-605, 609].

Отже, російська історіографія ХІХ – початку ХХ ст. віддзеркалювала еволюцію розуміння сутності мемуарних джерел в термінологічній, змістовній, аналітичній площинах. Еволюція термінів, якими послуговувалися історики для позначення мемуарних творів, засвідчила поступове уточнення та поглиблення уявлень: від розмитого «частные свидетельства», «сказания современников» – до точнішого «мемуари». Цей процес відображав і зміну уявлень щодо мемуарнихджерел у класифікаційних схемах: у складі «сказаний современников», разом із літописами, в першій половині ХІХ ст. і виділення як окремої групи джерел у класифікаціях на межі ХІХ-ХХ ст.

Окремі дослідники зверталися до з’ясування причин появи мемуаристики. Майже всі зупинялися на головній ознаці мемуарних творів – авторське начало, суб’єктивність, виходячи з чого, намагалися окреслити основні прийоми критики мемуарів, а також відзначали їхню вагому роль як історичного джерела. Заслугою наукової історичної думки означеного періоду стали і ґрунтовні огляди мемуарних джерел в узагальнюючих працях з історії Росії, які, щоправда, відрізняються у визначенні хронологічних меж виникнення мемуаристики. Хотілося б також відзначити поступове розширення в історичній літературі ХІХ – початку ХХ ст. кола джерел особового походження, що включалися до схеми поділу джерел як близьких до мемуарів (листи, автобіографії). Зважаючи на ґрунтовність висловленого, можна стверджувати, що саме в джерелознавчий літературі цього періоду були закладені теоретичні засади вивчення мемуарних джерел, які розвинулися в майбутньому.