Мета формування особистості майбутнього лікаря в контексті спортивного виховання

Медицина як складова фізичної культури повинна також відповідно диференціюватись (спеціалізуватись). Подібна спеціалізація, на наш погляд, доцільна під час навчання спортивного лікаря в магістратурі з урахуванням його попереднього інтересу до того чи іншого розділу спорту (котрим займався він раніше) і глибоким вивченням теорії цього різновиду людської діяльності.

Перед громадськістю постало складне завдання – концептуально виокремити нові функції спорту в сучасному світі, розібратися у різноманітті видів спортивної діяльності (професійний спорт, елітний спорт, аматорський спорт, спорт для всіх, дитячо-юнацький спорт, студентський спорт, спорт для інвалідів тощо), визначити систему взаємодії спорту з іншими видами діяльності, у тому числі лікарською, яка, за нашим переконанням, є невід'ємною частиною спорту з її багатовекторністю функціонального спрямування (профілактичні, лікувальні, гігієнічні, психологічні, гуманістичні, науково-практичні види діяльності).

Будучи носієм інтелігентності, лікар вносить у спортивно-гуманістичну ідеологію значний інтелектуальний потенціал, збагачує спортивну етику як науку, впроваджує у спортивне життя її основоположні принципи.

Сучасні дослідження показують, що спорт, окрім впливу на тіло і психіку спортсмена, чинить своєрідний вплив на його інтелект і моральність. Причому, не опосередковано, а прямо. Тому настав час позбавитися примітивного розуміння титулованих спортсменів як індивідів, наділених лише гіпертрофованою м'язовою масою і цілеспрямованих на завдання шкоди моральності та інтелекту. Через це спортивний лікар, як носій етичних норм, повинен співпрацювати із спортсменом, як подібним собі в інтелектуальному розвитку з притаманною йому моральністю. Тільки така співпраця збагатить обох учасників спортивного процесу культурою спілкування, зробить спорт більш гуманним, загострить відчуття привабливості, людської неповторності, краси та інших фізичних та естетичних цінностей.

Деякі теоретики пропонують підвищити гуманність шляхом перетворення або навіть усунення з нього низки специфічних ознак власне змагальної складової (зокрема, не уніфікувати чітко предмет і порядок змагань, не практикувати суворі критерії оцінки досягнень, не культивувати поглиблену спортивну спеціалізацію і ранжування спортсменів залежно від рівня спортивних результатів тощо), тобто впровадити «м'яку» мораль спорту. Напевно, деяка модернізація відповідних рис змгальної діяльності і спортивної підготовки вже відбувається і буде розширюватися в майбутньому. Однак, ліквідувати його специфічні риси неможливо, не зліквідувавши спорт. Інакше він перетвориться в деяку дозвільну забаву, неспортивну гру і перестане бути одним із найдієвіших чинників просування людини до заповітних вершин свого фізичного і духовного самовдосконалення.

Для спорту вищих досягнень безсумнівну актуальність найближчим часом будуть мати філософсько-соціологічні дослідження аксіологічно-го й етичного планів. Це пов'язано з тим, що світоглядно ідеологічні орієнтації, які панували протягом XX ст., помітно втратили своє значення і суттєво змінились. Спорт вищих досягнень став своєрідною індустрією, видовищем, сферою професійної діяльності. Він потребує соціального осмислення саме в цих термінах. Змагальність, яка становить його атрибут, також повинна бути осмислена і зорієнтована в дусі сьогодення й у зв'язку з проблемою допінгових засобів, а також у зв'язку з її співвідношенням із традиційними естетичними, етичними, релігійними цінностями. Змінюється ідеологія, психологія й етика сучасного спорту, що потребує серйозного осмислення.

Тренувальний процес у спорті інколи досягає меж людських можливостей, що дає підстави кваліфікувати такі умови функціонування організму спортсмена, як екстремальні. В подібних випадках спортивний лікар зобов'язаний відновити спортивну працездатність спортсмена шляхом умілого поєднання фізичних навантажень і системи відновлення з використанням біологічно активних сполук, які нібито є природними для організму і водночас каталізаторами біологічних реакцій, що в цілому, на думку деяких фахівців, сприяє підвищенню порогу адаптації до навантажень. Водночас використання адаптогенів, які так активно пропонує спортивна фармакологія, пов'язане із порушенням етичних і правових норм спортивними лікарями, адже неоптимальне призначення спортсмену біологічно активних сполук може призвести до штучного стимулювання організму з вичерпанням його фізіологічних резервів, розвитку побічних патологічних реакцій, нервового перенапруження і навіть летальних наслідків. І тут спортивна фармакологія трансформується з відновного начала до свого антиподу – руйнівного. Тому тільки високий професіоналізм спортивного лікаря і самодостатня моральнісність можуть запобігти таким негативним проявам лікарювання.

З іншого боку, якщо сучасний спорт з'явився і розвивається в контексті європейської культури, ми повинні визнати, що всі зміни в спорті обумовлені загальними тенденціями в сучасній соціокультурній ситуації. Якщо бізнес вкладає великі гроші в спорт, то це означає, що спорт є необхідним для сучасного суспільства, що він відповідає внутрішнім запитам сучасної культури.

У контексті сказаного варто зауважити, що саме в спорті вищих досягнень медицина збагатилась такими розробками, які згодом успішно були використані в системі підготовки спецназівців, космонавтів.

Відновні заходи у спорті, насамперед, мають бути спрямовані на диференційоване раціональне (збалансоване) харчування. Саме із продуктами харчування природним шляхом потрапляють до організму людини всі необхідні інгредієнти, у тому числі і біологічно активні сполуки. їх метаболізм, трансформація і виведення також здійснюються природним шляхом. Іншим аспектом відновних заходів є вивчення граничних станів, тобто станів між так званою нормою і патологією. Граничні стани цікаві і тим, що саме вони виявляють максимальні можливості спортсмена.

Світова спільнота визнала унікальні здібності талановитих людей, які довели, що титанічною працею, цілеспрямованістю і вольовими зусиллями, які не мають меж, можна досягти дивовижних результатів. Переможці змагань викликають захоплення, духовно і морально збагачують молоде покоління, притягують, як магнітом, своїми результатами і сприяють залученню дітей до фізкультурно-спортивної діяльності. Тільки за умов подібного впливу спортсменів на дітей і підлітків можливий позитивний ефект у сфері суспільного визнання – не тільки окремих особистостей, а й фізкультурно-спортивного руху у цілому.

Варто зазначити, що інтерес людей до нових видів спорту формується у зв'язку з бажанням освоїти нові види діяльності, спробувати свої сили в незвичній справі. Для людей, які займаються традиційними видами спорту, існує достатня кількість обмежень – за віком, за рівнем фізичної підготовленості. Багато з них вимагають великих матеріальних затрат. Через це з'являються нові різновиди спортивної активності, які є загальнодоступними, емоційними і гармонійно розвивають особистість. Загальнодоступний спорт прилучає людей до цінностей фізичної культури, виховує їх, дозволяє їм яскравіше розкриватися в праці, мистецтві і будь-якій іншій діяльності, підвищує якість життя.

У контексті сказаного майбутнім лікарям доведеться адаптуватися до особливостей їх професіональної діяльності: з одного боку, мати досконалу медичну підготовку, а з іншого – відповідні знання зі спорту та його різновидів. На спеціальну увагу заслуговує вивчення такої дисципліни, як «Психологія спорту». Необхідно орієнтуватися також і в технології тренування, яка є високим культурним надбанням людства, створеним на шляхах розвитку фізичної та спортивної культури. Важливо, щоб цю культурну цінність, дієвий чинник освоєння методів фізичного вдосконалення й організації здо-ров'яформуючої діяльності активно пропагувала і впроваджувала в життя медицина спорту.

 

 

Підвищення інтересу до здорового способу життя, комерціалізація сучасного спорту ставить перед медициною спорту не прості завдання, адже для отримання прибутків деякі власники клубів ідуть на реальні порушення стосовно збереження здоров'я того чи іншого видатного спортсмена. Спортивний лікар, який здійснює медичне обслуговування спортсменів клубу, у цьому разі є матеріально зацікавленою особою. І тут від його громадської позиції і совісті залежить, чи буде той чи інший спортсмен відсторонений від змагань за медичними показниками. Тут потрібен також високий професіоналізм, такт і всебічне обґрунтування своєї позиції.

Спорідненим із професіональною діяльністю спортивного лікаря є розділ фізкультури, що зветься медичною. її можна віднести до реабілітаційного різновиду спортивної діяльності. Саме спортивному лікарю у цій сфері оздоровчої діяльності потрібні глибокі знання як з фізіології та біохімії спорту, біомеханіки, так і з клініки внутрішніх хвороб, травматології тощо. І тільки в такому своєрідному симбіозі фундаментальних дисциплін спортивного спрямування і власне клінічних дисциплін можливе адекватне призначення хворим тих або інших фізкультурних комплексів і отримання позитивного клінічного ефекту. Випускник традиційного медичного вищого навчального закладу не володіє таким унікальним багажем знань через відсутність спеціальної спортивної підготовки. Така спеціалізована підготовка лікарів можлива лише у спортивних вищих навчальних закладах, де існують факультети спортивної медицини.

 

 

Підсумовуючи сказане, слід зробити наступні висновки.

Підготовка сучасного лікаря має здійснюватись у тому самому обсязі (і з дотриманням усіх державних стандартів), що й лікарів загальної практики (сімейних лікарів) медичних вищих навчальних закладів, однак абітурієнти спортивної медицини повинні відбиратись із числа випускників шкіл та середніх навчальних закладів, які активно займались спортом і останній становить невід'ємну частку їхнього життя.

Спеціалізація спортивних лікарів має проводитися на клінічних базах за програмою сімейних лікарів з орієнтацією на поглиблене вивчення невідкладних станів та реанімаційних заходів, а підготовка в магістратурі має проводиться диференційовано з ухилом на майбутню професійну діяльність у сфері того чи іншого різновиду спорту з використанням спортивних баз та навчальних технологій головного вищого навчального закладу.

Науково-практична діяльність спортивних лікарів повинна бути зорієнтована на вивчення адаптаційних механізмів спортсмена, функціонування органів і систем в умовах фізичного навантаження.

Протягом усього періоду навчання студенти факультету спортивної медицини повинні вивчати психологію (загальну психологію та психологію спорту), адже їх лікарська діяльність буде поєднуватись із діяльністю спортивного психолога.

У цілому підготовка сучасних спортивних лікарів повинна проводитись на базі нової гуманістичної ідеології, здатної створити системну картину медицини спорту в сучасній культурі і, відповідно, необхідні ціннісні орієнтації для суспільства.

Сферами медицини, які торкаються проблем спорту є створення найновітніших інформаційних технологій, що дозволить отримати ґрунтовні відомості про організм людини та його функціонування в умовах різноманітних фізичних навантажень, наукове обґрунтування відновних заходів, вивчення проблеми збереження та зміцнення здоров'я, а також підвищення якості життя спортсменів, розробка і наукове обґрунтування засад дитячого та юнацького спорту, вивчення питань медичного забезпечення спорту інвалідів, паралімпійського руху, оцінка і прогноз спортивної придатності, вдосконалення методів діагностики та лікування захворювань і травм, розробка соціальних гарантій суспільства стосовно спортсменів, вивчення проблеми інвалідності спортсменів, набутої через заняття спортом.

 

 

Гритченко Н. В. Основы физического воспитания, врачебного контроля и лечебной физической культуры. – М. : Медицина, 1972. – 272 с.

Поляев Б. Актуальные вопросы спортивной медицины на современном этапе // Спортивна медицина. – 2004. – 1- 2. – С. 5.

Уваркіна О. В. Виховання майбутнього лікаря як особистості та людини культури // Матеріали круглого столу МІ УАНМ (17 січня 2001 року) – К. – 2001. – С. 29.

Юдіна О. М. Професійно значимі якості особистості лікаря // Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць Інституту психології ім Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – К., 2003, Т. V, Ч. 4. – С. 366-370.