Міжнародні економічні відносини. Європейський союз

Зіткнення двох підходів до європейського будівництва досягло свого апогею наприкінці 1965 – початку 1966 рр., вилившись у так званий «Кризу порожнього стільця». Тоді президент Шарль де Голль відкликав французьких представників з органів ЄЕС і кілька місяців блокував їх роботу доти, поки партнери по Співтовариству не пішли на так званий «Люксембурзький компроміс». Він передбачав збереження за Францією права накладати вето при прийнятті найважливіших рішень шістьма членами ЄЕС як гарантію збереження державного контролю над розвитком ЄЕС.

Незважаючи на опір супротивників поглиблення інтеграції, ідеї федералізму одержали подальший розвиток. Так, в 1967 р. було проведене злиття вищих органів трьох Співтовариств (ЄСВС, ЄЕС і Євроатому) у єдину Раду і Комісію, які разом з Європейським парламентом і Судом ЄС утворили загальну інституціональну структуру. В 1974 р. був створений новий інститут Співтовариства – Європейська рада на рівні глав держав й урядів, а в 1979 – проведені перші прямі вибори до Європейського парламенту.

Досягнення інтеграції в соціально-економічній області, а також глобальні зміни у світовій економіці й політику вимагали створення більш тісних форм взаємодії держав. Це було відбито в ряді ініціатив 1980-х рр., головною з яких стало прийняття Єдиного європейського акту 1987 (ЄЄА).

ЄЄА проголосив початок нового етапу європейської інтеграції – створення Європейського Союзу на основі існуючих Співтовариств і поглиблення компетенції ЄС в області координації економічної, валютної, соціальної політики, соціально-економічного зімкнення, досліджень і технологічного розвитку, захисту навколишнього середовища, а також розвиток європейського співробітництва в області зовнішньої політики.

Підписання Договору про Європейський Союз в 1992 у Маастріхті (Нідерланди) дало Європейським співтовариствам не тільки нову офіційну назву – ЄС, але законодавчо закріпило озвучені в ЄЄА цілі. Ним також було введено загальне громадянство Союзу. Ці проекти кінця 1980-х – початку 1990-х років мали відбиток федералістського підходу, хоча й містили деякі конфедеративні елементи (наприклад, часткове включення в компетенцію ЄС положень про соціальну політику). При цьому федеративний шлях розвитку одержував усе більше прихильників. В 1973 р. Великобританія і Данія – його традиційні критики – стали членами Європейських Співтовариств. Ще більше прихильників цієї моделі з'явилося серед інших європейських держав – Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії й Швеції, які приєдналася до ЄС в 1981-1995 рр.

У зв'язку з необхідністю посилення ролі ЄС на світовій арені, боротьби з міжнародною злочинністю і нелегальною імміграцією, а також перспективою розширення ЄС на країни Центральної та Східної Європи, положення Маастріхтського договору протягом 1990-х рр. були двічі переглянуті і доповнені.

Амстердамський договір (1997) підтвердив основні цілі Союзу і доповнив розділ, який стосується механізмів здійснення загальної зовнішньої політики і політики безпеки. У Договір було також включено окремий розділ, присвячений дотриманню державами-членами ЄС принципів демократії, прав людини і пріоритету законності, посиленню співробітництва держав-членів у боротьбі з тероризмом, расизмом, контрабандою, злочинністю і т. д.

Ніццський договір (2000) став продовженням Римського, Маастріхтського і Амстердамського договорів. Він зосередився на трьох основних проблемах:

внутрішніх реформах ЄС (зміни в основних принципах і процедурах прийняття рішень кваліфікованою більшістю з можливістю блокування їх меншостями, обмеження застосування права вето у 35 законодавчих областях) ;

прийнятті в ЄС країн Центральної й Східної Європи з наданням їм місць і голосів в інститутах ЄС, а значить – автоматичного перерозподілу місць між «старими» членами ЄС;

формуванні загальної зовнішньої та оборонної політики Союзу.

 

 

На сучасному етапі розвитку ЄС відбувся новий перерозподіл соіальних функцій між його інститутами і національними урядами. Європейська комісія підготувала три програмних документа – Зелену книгу «Альтернативи для Союзу», присвячену европейської соціальній політиці (листопад 1993 р.), Білу книгу «Європейська соціальна політика шлях для Союзу» (липень 1994 р.) і «Середньострокову програму соціальних дій, 1995-1997» (квітень 1995 р.). У цей перелік неодмінно повинна бути включена також Біла книга про зростання, конкурентоспроможність і зайнятість (грудень 1993 р.), в якій сформульований принциповий підхід ЄС до взаємозв'язку економічною і соціальної політики в цілому, і в першу чергу – до визначення оптимального балансу між сприянням підвищенню конкурентоспроможності та економічному зростанню, з одного боку, і забезпеченням високого рівня зайнятості, гарантіями соціального захисту – з іншою.

Довгострокова політика зайнятості названа пріоритетом № 1 у всіх найважливіших документах ЄС, опублікованих в 1993-1997 рр. Цей курс направлений на досягнення двох взаємозв'язаних цілей – по-перше, ефективно використовувати людські ресурси, щоб повністю реалізувати вигоди найбільшого в світі єдиного ринку, закріпивши тим самим позиції ЄС в світовій економіці, і, по-друге, підняти рівень політичної підтримки населенням планів подальшого об'єднання Європи.

Новий підхід до проблеми зайнятості, мабуть, найчіткіше сформульований в Білій книзі про соціальну політику: «Дуже довго Європа концентрувала основні зусилля на регулюванні безробіття, тоді як вищим пріоритетом повинне стати стимулювання створення нових робочих місць». Рішення такої задачі вимагає узгодження цілого ряду напрямів економічної і соціальної політики, оскільки необхідно, з одного боку, стимулювати економічне зростання і виробничі інвестиції, що створюють нові робочі місця, а з іншої – збільшити вкладення в «людський капітал», тобто в підготовку робочої сили нової якості. Цей підхід знайшов віддзеркалення в стратегії зайнятості, затвердженої на сесії Європейської ради в Брюсселі в грудні 1993 р. У ній було виділено сім основних напрямів дій:

- вдосконалення системи освіти і професійної підготовки;

- гнучкіша політика на рівні підприємств і на ринку праці в цілому;

- організаційна перебудова роботи на рівні окремих підприємств;

- цілеспрямований курс на зниження непрямих витрат на робочу силу;

- ефективніше використання державних фондів, створених для вирішення проблем безробіття;

- реалізація спеціальних програм з метою професійної підготовки молоді;

- сприяння зростанню зайнятості з урахуванням нових вимог.

Така переорієнтація стратегії зайнятості нерозривно пов'язана з рішенням задачі створення єдиного ринку робочої сили в ЄС. Як наголошується в Білій книзі про соціальну політику, «реальний європейський ринок робочої сили до цих пір не створений». Вирішити цю задачу не просто, оскільки мобільність робочої сили набагато поступається мобільності капіталу. Соціальна програма ЄС передбачає прийняття ряду заходів, сприяючих підвищенню мобільності робочої сили, таких як забезпечення права на життя, визнання професійних дипломів, урегулювання пенсійних прав і порядку оподаткування громадян однієї держави-члена, що працює в іншій державі-членові, і т. п. Передбачено також удосконалення ряду положень, що стосуються прав працююцих емігрантів з третіх країн, якщо ті в'їхали, проживають і працюють в країнах ЄС на законних підставах. (В середині 90-х років мігранти з третіх країн складали близько 5% економічно активного населення Євросоюзу.

 

 

На межі XXI в. Європейський союз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної і Східної Європи і Прибалтики намічається довести з 25 до 27. Враховуючи супутні гео-політичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію із створенням Найзагальнішого ринку сорок років тому.

Крокуючи на схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територія – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший в світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політична гегемонія Євросоюзу складається на основній частині території Європи, що надає йому вже абсолютно іншої міжнародної ваги, статус і позиції.

Архітектори розширення не без підстав сподіваються, що в новому форматі він буде набагато активніше «затребуваний» при ухваленні глобальних рішень, укріпить свої позиції у СОТ, МВФ, ОЕСР і НАТО, стане визнаним лідером в тому, що стосується моделей інтеграції і в розвитку сучасного міжнародного права.

Не випадково голова КЕС Ж. Сантер розцінює прийдешнє розширення не інакше як «велику подію в європейській інтеграції», «чудовий подарунок, який ми цим підносимо самим собі, країнам, що приєднуються, а також світу в цілому».

 

Список використаних джерел

 

Козлов Г., Середа С. У лабіринті Європейського Союзу // К. : Основи, 1995.

Копійка В. Розширення Європейського Союзу – К. : Видавничо-поліграфічний центр, 2002.

Марченко Ю. Словник-довідник Європейського Союзу. – К:. Інформація-Сервіс, 2001.

Розширення Європейського Союзу: момент істини для України // Політика і час. – 2004. – № 7-8.

Шлях до Європейського Союзу починається з економічного співробітництва // Урядовий кур'єр, 2005. -№ 85.