Національна безпека

Внутрішня складова безпеки спрямована на стабілізацію ситуації у самій державі і застосовує для досягнення цих цілей специфічні механізми внутрішнього регулювання, створює систему упередження та ліквідації наслідків економічних і техногенних катастроф, здійснює заходи зі зменшення соціального напруження на політичному, етнічному чи релігійному грунті.

У певних випадках забезпечення внутрішньої безпеки також вимагає застосування силових заходів (наприклад, боротьба із збройними формуваннями, що за допомогою сили намагаються змінити конституційний устрій країни або нав’язують її громадянам громадянську війну), але внутрішня функція силових структур і в такому випадку має суттєві відмінності від зовнішньої на рівні завдань та засобів застосування сили.

Різноякісна природа внутрішньої та зовнішньої складової безпеки, а також можлива розбіжність головних викликів безпеці ззовні та всередині країни дає змогу реальній політиці за умов глибокого аналізу внутрішнього та зовнішньополітичного стану країни робити вибір, перерозподіляти ресурси та концентрувати зусилля на подоланні головних загроз у тій чи іншій сфері безпеки.

Саме тому система забезпечення безпеки (в тому числі й воєнної безпеки) має досліджуватись з урахуванням двох чітко окреслених складових: системи забезпечення внутрішньої безпеки та системи забезпечення зовнішньої безпеки.

Якщо перша створюється в рамках конкретної держави, використовує її можливості й має за мету збереження внутрішньої стабільності суспільства, то друга виконує інші завдання – вона націлена на упередження зовнішніх, насамперед, воєнних загроз, спирається на спроможність військової організації протидіяти збройному нападу ззовні та може існувати як на національному рівні, так й у вигляді міжнародних союзів, альянсів та блоків. На стан міжнародної безпеки суттєво впливають геополітичні зміни та зміни у характері міжнародних відносин.

Динаміка взаємозв’язків між зовнішньою та внутрішньою складовою залежить від визначення пріоритетів національної безпеки, що, в свою чергу, є наслідком реального стану внутрішньої стабільності (чи нестабільності) держави та розвитку зовнішнього середовища безпеки.

Проте і внутрішня, і зовнішня безпеки демонструють тісний взаємозв’язок між собою. В умовах взаємопов’язаного сучасного світу внутрішні конфлікти на етнічному, релігійному або політичному підгрунті створюють загрозу для інших країн регіону, так само, як і широкомасштабна війна впливає на всі складові безпеки держав, що навіть не беруть участі у конфлікті (наприклад, припинення судноплавства по Дунаю внаслідок збройного конфлікту на Балканах спричинило значні матеріальні збитки для України, значно збільшило імміграційні навантаження на всі європейські країни, сприяло нелегальній торгівлі зброєю, змусило ЄС виділити протягом 3-х років 1, 5 млрд євро на відновлення Косово після проведення військової операції НАТО).

Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої складових безпеки у всіх випадках виступає важливим принципом загальної концепції національної безпеки.

Найбільш плідним, є підхід, що дає змогу досліджувати безпеку як складну систему взаємопов’язаних складових – економічних, політичних, соціальних, екологічних, інформаційних, демографічних, воєнних тощо.

Національна безпека є складним соціальним явищем. По суті – це певний стан конкретної соціальної системи, що характеризує ступінь її стабільності.

Системний підхід до проблеми національної безпеки визначається системним характером суспільства та його структурних компонентів. Тільки визначивши систему зв’язків, їх специфіку та умови, що забезпечують їх нормальне функціонування, можна вести мову про збереження та підтримку стабільності даної соціальної системи.

Будь-яка система є не аморфною єдністю – вона має внутрішню структуру, складається з відповідної кількості елементів, розташованих у просторі та часі, які особливим чином взаємодіють між собою. Можна припустити, що кількість структурних елементів для кожної системи може змінюватись у певних межах, поза якими конкретна система або завершує своє існування, або переходить в іншу систему.

Суспільство, як і будь-яка його частина, є складною системою, що характеризується нескінченною кількістю зв’язків, що відтворюють специфіку роду людського як біологічного виду, історичний характер взаємодії суспільства та природи, процеси обміну речовин й енергією між людьми та навколишнім середовищем, специфіку внутрішніх соціальних зв’язків. Будь-який соціальний організм має складну структуру, елементи якої, по суті, самі є складними системами зі своєю структурою, зв’язками та закономірностями розвитку.

Соціальні системи мають як спільні для усіх систем якості, так і специфічні риси.

До специфічних рис соціальних систем слід віднести:

Органічну взаємодію природних та соціальних зв’язків, вплив яких на життя суспільства у різні періоди людської історії та в конкретних ситуаціях – неоднаковий. (Стихійні лиха, епідемії, голодомори, екологічні катастрофи, демографічні вибухи можуть суттєво впливати на життя суспільства, оскільки і економічні кризи, революції, збройні конфлікти, у свою чергу, здатні порушити стабільність соціальної системи).

Наявність матеріальних та духовних начал, поєднаних діяльністю зі створення необхідних умов життя суспільства. У соціальних системах природні взаємозв’язки доповнюються (а не замінюються) соціальними. Тобто, будь-яке суспільство має як матеріальну, так і духовну складові, а на його розвиток впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори.

Елементи соціальної структури, у свою чергу, є