Національно-патріотичні заходи Радянськрї влади щодо активізації оборонних і наступальних дій (середина 1941 – середина 1944 рр.)

 

 

У статті аналізуються національні та інтернаціональні засади міжетнічних відносин, розкриваються ідеологічні пріоритети, спрямовані на поглиблення інтеграції етнічних спільнот, пропаганду радянського, російського і національного патріотизмів, дружби народів СРСР як мобілізуючих чинників населення на боротьбу з ворогом.

Ключові слова: Друга світова війна, радянська влада, сталінський режим, національна політика, етнічні спільноти, пропаганда.

Криза лояльності населення західних республік на початковому етапі Другої світової війни змусила сталінський режим посилити національно-патріотичне виховання для «всебічного обґрунтування і розтлумачення визвольного, справедливого характеру війни, благородних цілей захисту батьківщини». Окупація ворогом західних територій СРСР спричинила посилення російського патріотизму, реабілітацію та міфологізацію у пропаганді героїчних сторінок історії домінуючого народу в країні. Російський націоналізм витіснив на певний час інтернаціоналізм. У другій половини 1941 р. Й. Сталін зробив у національній політиці акцент на національно-патріотичному характері війни та закликав червоноармійців наслідувати великих предків – А. Нєвского, Д. Донского, К. Мініна, Д. Пожарського, О. Суворова, М. Кутузова, а незмінний лозунг – «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» – відійшов на задній план [1].

Зміни у національній політиці радянської влади були негативно оцінені тими колами комуністів, для яких був неприйнятним відхід від «ідеалів» марксизму-ленінізму. Вони «чекали, що звірячому націоналізму німецько-фашистських загарбників буде протиставлено розгорнутий прапор революційного пролетарського інтернаціоналізму», що «вождь і керівник звернеться до великих імен Маркса, Енгельса і Леніна, до імен діячів революції» [2, 64-66]. Для погашення виявів невдоволення з боку «ортодоксальних більшовиків», радянське керівництво прагнуло зробити ефект від змін у національній політиці не таким різким і згладити «гострі кути», що виникли через «прославляння» досягнень «царського минулого». Зокрема у промовах Й. Сталін порівнював фашизм із режимом дореволюційної Росії [3].

Бойові дії Німеччини у другій половині 1941 – листопаді 1942 рр. поставили країну на межу катастрофи. Радянське керівництво прийняло нові заходи щодо посилення російського національного чинника у мобілізаційно-пропагандистській роботі. 12 червня 1942 р. начальником ГПУ Червоної армії був призначений А. Щербаков [4, 49], замість Л. Мехліса, який завалив, доручену йому, оборони Криму [5, 163]. Однією з причин відставки могла бути протидія гітлерівській пропаганді, яка оперувала тим фактом, що головний ідеолог збройних сил – єврей за національністю, нарікаючи радянським воїнам, що ними «керують євреї» [6, 47].

У розпал відступу Червоної армії НКО 28 липня р. видав страшний за цинізмом і жорстокістю наказ за № 227 – «Ні кроку назад!», яким на фронті запроваджувалася смертна кара без слідства і суду, створювалися загороджувальні батальйони позаду частин і розстрілювали всіх відступаючих. Наказ передбачав формування штрафних батальйонів для офіцерів, рядового і сержантського складу. Особливу жорстокість виявляли ці військові підрозділи, особовий склад яких становили росіяни, проти національних формувань. Наступного дня були засновані ордена Суворова, Кутузова та Нєвского [7, 2]. Ідеологічне обґрунтування такого кроку пояснювалося визнанням, що «імена цих великих російських воїнів і патріотів є дорогими радянському народові». Посилення російського національного чинника набрало значного розмаху в період корінного перелому у війні, що почався з листопада 1942 р. Віддаючи йому одне з головних місць в пропаганді, радянське керівництво усвідомлювало, що в багатонаціональному СРСР не можна залишати поза увагою «зміцнення дружби народів» і особливо «бойової дружби радянських народів» [8, 34-36]. Натомість російський фактор подавався як головна запорука успіху в боротьбі з німецьким агресором і його союзниками. Тема дружби народів була тісно пов’язана з пропагандою «радянського патріотизму» як «великої рушійної сили радянського суспільства» [9, 2639]. Пропаганда підкреслювала, що війна «показала всю дієву міць радянського патріотизму», який «рухає робітниками», «піднімає колгоспників працювати не покладаючи рук» [10, 33].

Підвищенню ролі російського національного чинника слугувало посилення пропаганди кращих сторінок історії імперської Росії. За ініціативою А. Щербакова, почалися наукові розробки та видання документальної спадщини О. Суворова. 8 листопада 1943 р. був заснований орден Слави, який розглядався «наступником» Георгіївського хреста [11, 45], а 3 березня 1944 р. – ордени і медалі Ушакова і Нахімова [12, 164165]. ГПУ Червоної армії директивою від 25 травня р. наказало партійним і комсомольським організаціям фронту посилити роботу щодо патріотичного виховання воїнів, на основі героїчного минулого російського народу. У війська направляли брошури і книги про Бєлінського, Чернишевського, Сєченова, Павлова, Пушкіна, Толстого, Глінку, Чайковського, Рєпіна, Сурікова та ін.

Окремим аспектом національної політики і посилення в ній національно-патріотичного фактора були реформи у збройних силах восени 1942 р. – введення нових знаків розрізнення і нової ієрархічної структури; 9 жовтня в Червоній армії і 13 жовтня в ВМФ був скасований інститут військових комісарів, які були переведені на посади заступників командирів рот і батарей з політичної роботи [13, 55, 60]. Він був введений у дію 16 липня 1941 р. для посилення партійного керівництва і нагляду за військовими на фронті. Військовий комісар ніс повну відповідальність за пропаганду комуністичної ідеології, виконання військовою частиною бойового завдання, за її стійкість в бою, був зобов’язаний своєчасно сигналізувати про поведінку командирів і політпрацівників. Причиною скасування інституту військових комісарів офіційно було названо зміцнення у командного складу «почуття патріотизму – захисників Батьківщини» та захисту їх від зайвого партійного контролю.