Національно-патріотичні заходи Радянськрї влади щодо активізації оборонних і наступальних дій (середина 1941 – середина 1944 рр.)

23 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення про введення нових знаків розрізнення в армії – погонів, що офіційно введені у січні-лютому 1943 р., а також запроваджена нова форма одягу і головних уборів. З липня встановили чіткий розподіл військовослужбовців на рядовий, сержантський, офіцерський склад і генералітет [16, 222-224]. Введення уніформи нового зразка й ієрархічної структури в армії і на флоті, майже скопійованої з уніформи і структури дореволюційної російської армії, в центральній пресі пояснювали без конкретних обґрунтувань і заяв: «для підвищення авторитету командира» [17]. Таким чином, істинне значення цих перетворень у суспільно-політичному контексті полягало в планомірному поверненні до традицій російської великодержавності.

Радянське керівництво, зі зміною національної політики, не оминуло і реформування освіти. З 1 вересня 1943 р. була введена шкільна форма і встановлена система роздільного навчання хлопчиків і дівчаток у школах, як це було до більшовицького перевороту. У серпні прийняли рішення про створення Суворів- ських військових училищ, а в жовтні – Нахімовського військово-морського училища. 10 січня 1944 р. наказом наркома освіти РРФСР у школах була введена п’ятибальна система оцінки успішності та поведінки, «що застосовувалася протягом багатьох десятиліть в російській школі». 21 червня введені золоті та срібні медалі для випускників шкіл, як це було у дореволюційний час [18, 484, 694].

Виявом великодержавної національної політики влади стало зменшення в 1943-1944 рр. кількості географічних та інших назв, що мали імена радянських і партійних діячів. 13 січня 1944 р. були відновлені історичні назви вулиць, проспектів, набережних і площ. Характерно, що перейменування не пройшло непоміченим серед цивільного населення, а ці зміни в деяких місцях сприймалися як справжня топонімічна контрреволюція [19, 11].

Новою віхою в національній політиці стало відзначення у листопаді 1942 р. 25-річчя радянської влади. Комуністична пропаганда зазначала, що до цього часу в СРСР «ліквідовані відсталість і всі національні, економічні та політичні протиріччя між націями», що він перетворився на «державу, в якій панує повна гармонія національних інтересів», а в країні склалися нації нового типу, які «вперше здійснюють всередині себе справжню національну єдність, встановлюють між собою справді братерські відносини». Проте, в пропаганді дружби народів російській етнічній спільноті була віддана першість, як і ролі партії [20, 3]. Натомість всі воїни Червоної армії, в незалежності від їх національності, були покликані демонструвати «почуття російської національної гордості, полум’яного радянського патріотизму» у «братській сім’ї народів Радянського Союзу» [21, 4]. Доказом стали опубліковані дані про національний склад нагороджених воїнів. У списках були солдати і офіцери 200 національностей, з відомою і досить відчутною диспропорцією, на користь представників російського етносу [22, 36-21].

Проте, не дивлячись на твердження пропаганди, що «спільна біда привела велику сім’ю народів Радянського Союзу» не до розбрату, а згуртування, партійно-політичні органи змушені були визнати, що в 1941-1942 рр. робота щодо зміцнення дружби народів в армії «була поставлена погано», відбулося чимало «надзвичайних подій», випадків національної ворожнечі, «зневажливого ставлення» деяких командирів і політпрацівників «до бійців неслов’янских національностей» [23, 60, 64-65]. Посилення пропаганди національно-патріотичного характеру в діючій армії у зимовій кампанії 1943 р. показало, що воїни неросійської національності виявили кращі бойові якості, істотно поменшало дезертирів. Хоча директивою ЦК ВКП (б) від 10 серпня 1943 р. партія посилила характер і форми патріотичного виховання майбутніх воїнів і призовників неросійської національності [24, 58].

Проблема недовіри й дискримінації сталінським режимом окремих народів СРСР спричинила появу постанови ДКО СРСР від 9 жовтня 1943 р. про звільнення від призову громадян «корінних» національностей Грузинської, Азербайджанської, Вірменської, Узбецької, Казахської, Киргизької, Туркменської, Таджицької РСР, а також Дагестанської, Кабардино- Балкарської, Північно-Осетинської, Чечено-Інгушсь- кої АРСР, Адигейської, Карачаєвської і Черкеської АО. Цей захід був зумовлений, переважно, нелояльністю й опозиційністю етнічних спільнот цих державних утворень до влади і тим, що, зі звільненням території центральних областей РРФСР і Лівобережної України, з’явилася можливість здійснити призив до служби в Червоній армії їхнього населення.

Новим засобом реалізації радянської національної політики у цей період війни стали так звані «листи народів», першим з яких був «Лист узбецького народу до бійців-узбеків», опублікований у жовтні 1942 р. [25]. Упродовж лютого-серпня 1943 р. було випущено значну кількість таких «листів» інших народів, де висловлювалася «любов до великого російського народу», подяка за «допомогу» і визнання його «старшим братом» та «бажаним побратимом». У літературі та мистецтві нові тенденції національної політики виявилися в ідеалізації змісту «Росія», «російський», особливо у творах «Російські люди» К. Симонова, «Російський характер» О. Толстого, «Росія» А. Прокоф’єва.

Суперечливий характер у національній політиці

СРСР безпосереднім чином виявився у рішенні виконкому Комінтерну від 15 травня 1943 р. про його розпуск. Радянська пропаганда пояснювала цей крок тим, що «загальнонаціональний підйом і мобілізація мас для якнайшвидшої перемоги над ворогом найкраще і найбільш плідно можуть бути здійснені авангардом робітничого руху кожної окремої країни у рамках