«Наш Разумовский с вашей государыней живет...» : фаворитизм у суспільній свідомості мешканців гетьманщини XVIIIст.

Втім, найбільш «плідним» у цьому відношенні періодом стало правління Єлизавети Петрівни. Саме на царювання цієї «кротчайшей серцем», як її називали сучасники, імператриці припадає основна кількість судових справ щодо образи честі монарха. Особливо популярним сюжетом для обговорення серед підданих стали відносини між монархинею та її фаворитом Олексієм Розумовським. Чиновники Таємної канцелярії навіть упорядкували цілий реєстр «О бранных словах о Е. И. В. Императрице Елизавете Петровне и графе Алексее Разумовском», що нараховує кілька десятків подібних справ . Такий кількісний спалах, очевидно, був пов’язаний з особливостями менталітету чи значною популярністю різноманітних альковних пліток, тим більше, що вони торкалися сфери таємної і суто приватної, адже морганатичний шлюб Єлизавети та Олексія Розумовського тримали при дворі в суворій таємниці. Єдиним його достовірним свідченням є збережений нащадками Розумовського портрет із зображенням імператриці й Олексія Розумовського, над якими розпростерта стрічка з надписом: «Се тайна благословенна» .

Саме цей аспект відносин Олексія Розумовського й імператриці «хвилював» підданих найбільше, значно більше, ніж прояви фаворитизму попередніх правлінь. Просте походження Розумовського, який завдяки щасливому збігові обставин опинився у середовищі вищої еліти імперії, а також відносини колишнього простолюдина з монархинею не могли залишитися поза увагою широкого загалу. Цитоване вище висловлювання козака Лазаревського було одним із багатьох подібних за змістом. Вони – приклад рецепції верховної влади пересічним українцем XVIII ст. За головну ознаку такої рецепції можна прийняти певну десакралізацію влади, що було зворотним процесом від сакралізації – як спроби проекції Бога, божественної сутності на систему державного управління на чолі з монархом .

Автор доносу на полтавського жителя Дворовенка цікавився, чому ж старший Розумовський не одружується, адже його молодший брат вже має дружину. На що отримав відповідь: «А зачем ему жена, он с Государыней живет!»   . Однак покарання отримали обидва учасники діалогу за розповсюдження «наглых слов» про перших осіб держави. За тогочасними правовими практиками цей переступ розглядався як серйозне правопорушення, оскільки категорія «образа величності» обіймала велику кількість, на перший погляд, нейтральних висловлювань.

Схожий діалог відбувся в 1756 р. між Павлом Пономаренком та Кіндратом Григор’євим, який повернувся з Москви, де на власні очі бачив імператрицю. Отримавши негативну відповідь на запитання, чи є в неї чоловік, Пономаренко знову запитав: «Если у нее нету мужа, то кто ж ее гребет?». «Выговорил то слово скверно», як зазначено в судовій справі . Донощика, а також самого звинуваченого було направлено до Генеральної Військової канцелярії для початкового етапу розслідування.

Тут варто бодай фрагментарно зупинитися на загальній схемі, згідно з якою відбувалося слідство у справах, що стосувалися категорії «слово і діло», чи політичних злочинах. Його початком зазвичай був «извет», тобто донос. «Изветчик» – особа, яка повідомляла про знання нею справи по «слову і ділу», негайно мав бути доставлений до найближчої владної установи разом з обвинуваченим, а згодом, після проведення первинного етапу розслідування, – безпосередньо до столиці, до установ політичного розшуку, де і відбувалися усі етапи слідства. В Україні, як виявляє аналіз деяких судових документів, фігурантів справи направляли спочатку до центральних органів автономії – канцелярії гетьмана, Генеральної військової канцелярії, Малоросійської колегії, звідки, після первинного слідства, їх відвозили до Преображенського приказу, Таємної канцелярії. Тут доносителя та обвинуваченого допитували, часто з використанням тортур. Причому тортурам піддавалися як обвинувачений, так і «изветчик». Автор доносу на тортурах, які зазвичай проводилися тричі, мав підтвердити свої слова. Якщо він витримував випробування «мукою» і без змін підтверджував донос, то в такому разі увага слідства переносилася на оскарженого, від якого, знову ж таки, за допомогою тортур добивалися визнання провини . Використання тортур, що існували ще у римському праві, а пізніше увійшли до судових практик інквізиції, магдебурзького права та інших правових систем, було поєднане зі слідчими діями як засіб отримання свідчень та, водночас, входило до варіантів покарань . Тортури також розглядають як несвідому реакцію індивіда на заподіяну кривду, як форму помсти, що стала пізніше прерогативою держави . Дана схема, запроваджена при Петрі І, була чинна до 1762 р., коли офіційно відмінено інститут «слова і діла» та зліквідовано Таємну канцелярію.

В аналізований час – царювання Єлизавети – процедура розслідування політичних злочинів і, зокрема, образи честі коронованої особи, в цілому повторювала попередні зразки часів Петра І та Анни Іоанівни. Утім, Єлизавета відмінила смертну кару та пом’якшила окремі види покарань.

За подібною ж процедурою відбувалося слідство над козаком Степаном Рудзею за його красномовство: «Он, Разумовский, Государыню гребет и она довольна, если б не была довольна, то взяла б маковину и наштурхала б так, что очи повилазили б»   .

Однією з популярних тем для пліток, які побутували, зокрема,