Навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії

Ось деякі поради з риторики, викладені Прокоповичем у розділі «Про закони і правила належного ведення диспуту» в курсі «Логіка для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладене... у Києві, славній православній; Могилянській академії року 1706»:

«... Дуже важливо глибоко вивчити питання, про яке буде дискусія, а також точку зору супротивника.

... Кожна сторона якнайбільше має піклуватися про ясність мови, уникати всього, що робить мову темною і двозначною.

... Не треба зловживати словесними прикрасами та показним блиском – це завжди викликає підозру в хитрощах. Відшукати істину можуть лише простота й щирість.

... Подумай також про те, що буде відповідати на твої запитання опонент, передбач його несподівані відповіді.

... Але насамперед необхідне суворе і старанне дослідження власних тезисів – на істинність, на помилки.

... Дотримуватися миру й спокою, стримувати безладний крик... Чи від крику аргументи стають переконливішими, а відповіді мудрішими?

... Скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається повинні зберігатися як непорушний закон... Міра у всьому – найкраща річ!»

Студенти жадібно ловили настанови своїх учителів, оволодівали мистецтвом складання промов – поздоровчих, вітальних, похвальних судових, урочистих – на іменини, на одруження, на випадок перемоги, на одержання нагороди, титулу, а також – прощальних, на смерть тощо. Класи поетики й риторики завжди були переповнені, часом в них навчалося більше 270 осіб, як це було 1764/65 навчального року, тоді як в інших – від 90 до 160 учнів.

В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання – читання віршів різних епох різними мовами, в їх числі й власних, викладачами та студентами; увінчання вправних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання «лавроносного поета» (лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменна подія в Академії чи місті не відбувалися без орацій і декламацій. Дні ангела митрополита-покровителей» ректора, префекта чи професора, церковні свята – особливо Різдво Великдень, Благовіщення й Богоявлення – відвідини Академії почесними гостями, вибори (промульгації) до студентського товариства (Конґреґації), обрання й висвячення ректора й архімандрита, походи за місто – все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім поетичним святом для студентів і їхніх прихильників – киян.

Прилучення до загальноєвропейської літератури й історії сприяло появі в Академії багатомовної поезії різних стилів. Проза й поезія творилися українською, польською, латинською мовами. З кінця XVII ст. автори поетик все більше звертаються до вітчизняних джерел. У своїй поетиці Т. Прокопович зазначав: «За наших часів поширився звичай, аби професори обох гуманітарних дисциплін подавали своїм учням науку не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань». Український силабічний нірш поступово стає панівним (Теофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Ґедеон Сломинський та ін.). Професор риторики Митрофан Довгалевський у поетиці «Сад поетичний... « найбільш повно порівняно зі своїми попередниками виклав особливості українського силабічного вірша, дав пояснення його структури, краси та інших достоїнств.

Український вірш завоював собі право в усіх видах літературної творчості. Віршування називали «мовою Богів», віршами пишуть передмови, похвали на шляхетські герби, віршують календарі, частини граматик, навіть цілі твори, як-то «Богородиця діво радуйся» Йоана Максимовича тощо.

Академічна поезія дедалі виразніше набуває громадсько-політичного змісту, живиться народною творчістю і, в свою чергу, справляє неабиякий вплив «на широкі кола людей... на співців, боянів народу, козацтво».

Від Олександра Митури і Касіяна Саковича до Григорія Сковороди творилася академічна, власне київська поетична школа Відомими її представниками були: Касіян Сакович, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Стефан Яворський, бароковий поет Іван Максимович, поет і етнограф Климентій Зіновіїв, славетний Григорій Сковорода й багато інших, їхня творчість справила великий вплив на літературне й загалом культурне життя не лише України.

На «російський ґрунт» прищепили в XVII ст. «руський вірш» могилянці Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович; на культурне життя Білорусі великий вплив мала творчість Георгія Кониського, Молдови – Стефана Почаського й Паїсія Величковського, Сербії – Михайла Козачинського та інших могилянців.

Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьсьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім». В рукописі, зробленому зі списку XV ст., «Слово» зберігалося в одному з «Хронографів» в бібліотеці вихованця Академії Івана (Іоїля) Биковського (1706-25. 08. 1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі (С-Петербург), згодом мандритом архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і згодом став архітектором Ярославської семінарії. І завжди з Биковським була його бібліотека, якою він дозволяв користуватися всім книголюбам. Так «Слово” потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, відомого збирача давніх рукописів обер-прокурора Синоду О. Мусіна-Пушкіна. Після опрацювання його палеографом та археографом М. Бантишем-Каменським, також вихованцем Академії, «Слово» було видане 1800 р. під назвою «Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгород-Северского Игоря Святославича... «

Поезія, що творилася в Академії і поза