Нейропсихологічні порушення мови та фази реагування на злоякісні новоутворення і рак

Рауш-манія – сполучення маніакальних симптомів з легким затьмаренням свідомості (обнубіляцією).

Гіпотімія (депресивний афект) – знижений, подавлений настрій, сум, туга, супроводжується фізичними тяжкими відчуттями – «пригніченням самовідчуттів».

Почуттєва амбівалентність проявляється ніби одномоментним співіснуванням протилежних почуттів. Так можуть одночасно переживатися почуття любові і ненависті.

Емоційна слабкість – виражена лабільність настрою з різкими коливаннями від його зниження до підвищення. Крайній ступінь емоційної слабості називається афективним нестриманням.

 

 

Реакція людини на повідомлення про те, що вона хвора раком або ж іншими злоякісними новоутвореннями, характеризується стадійним перебігом.

На початкових стадіях перебігу хвороби (I і II) хворим властива тривожність, занепокоєння відносно несприятливого плину хвороби, можливих ускладнень, неефективності і небезпеки лікування, їм притаманний пошук все нових способів лікування, потреба у додатковій інформації про хворобу і методи лікування.

На II і III стадіях у пацієнтів переважає настрій, пов'язаний або із залученням уваги навколишніх до себе, до своєї хвороби, зосередження на суб'єктивних хворобливих відчуттях, або ігнорування хвороби, активне відкидання думок про свою хворобу, її можливі наслідки.

На останніх стадіях (III, IV) хворим властиві заклопотаність про можливе несприятливе враження, що може справити на навколишніх знання про їх хворобу, а також у зв'язку з прийняттям ролі хворого, усвідомленням хвороби, щоб не думати про проблеми, пов'язані із захворюванням, “відхід” від хвороби в інші види діяльності.

Пацієнти з таким діагнозом, які потрапляють у стаціонар – це вже люди з травмованою психікою. У них виникають проблеми як на фізіологічному рівні: постійний біль, нудота, слабість, зовнішні зміни (втомлений вигляд, жовте обличчя, облисіння в результаті хіміотерапії), так і на психологічному рівні: новий статус – “хворий”, зміна цінностей, образу майбутнього. Вони перелякані, подавлені, схильні впадати в стан безпорадності і безнадійності, у них фрустровані потреби, багато з них не вірять, що таке могло відбутися з ними. Їм доводиться миритися не тільки з почуттям втрати повноцінності, з тілесними змінами, але й з відчуттям, що рано або пізно наступить смерть. Прогноз же онкологічних захворювань майже завжди не визначений, невідомий, і все це формує депресивну особистість, що неминуче приводить до розвитку злоякісної патології.

Розглянемо етапи сприйняття онкохворим свого статусу детальніше. Будь-яке онкологічне захворювання відбивається на психіці хворого. При онкологічних захворюваннях це виражено більш чітко. Симптоматика пухлинного процесу не короткочасна, а тривала і наростаюча, що викликає тривогу. Тривалі болі або порушення функції важливих органів (нудота, відсутність апетиту, тяжкість в області патологічного процесу та ін.) роблять людину дратівливою, примхливлю, важклю для родини і колективу.

Прихований, непомітний для хворого вплив на центральну нервову систему вогнища злоякісного росту викликає в багатьох захворілу безпричинну психічну депресію. Цей факт давно помічений клініцистами і враховується ними при діагностиці раку внутрішніх органів. Психічна депресія є одним з ознак початкової стадії раку шлунка, легенів, кишечнику, шийки матки і входить у синдром «малих ознак раку», запропонований академіком А. І. Савицьким для ранньої діагностики раку. Психічну депресію хворих повинні мати на увазі і члени родини при взаєминах з онкологічними хворими, що полегшить розуміння багатьох вчинків хворого.

Не менш важливими є глибокі зміни психіки хворого внаслідок подразників, які надходять у кору головного мозку через другу сигнальну систему за допомогою слова. Слово впливає на кору головного мозку, на вищу нервову діяльність людини, будучи в одних випадках потужним лікувальним фактором, а в інших – причиною психічної травми.

Онкологічні хворі зі слабким типом вищої нервової діяльності легко ранимі необережним словом. Вони часто піддані страху захворювання, потребують моральної, психологічної підтримки, охоче вислуховують заспокійливі слова онколога і близьких. Підхід до них повинен бути обережним, будь-який висновок потрібно висловлювати після попереднього з'ясування ступеня наявної інформації. Більш сприятливі щодо цього хворі сильного типу нервової діяльності з деякою інертністю нервових процесів, їх повільністю – вони не так легко виводяться з рівноваги, не мають бурхливих реакцій.

Абсолютно чистих типів вищої нервової діяльності людини немає, у кожному є лише перевага того або іншого типу. Про це треба пам'ятати, оскільки це попередить нанесення психічної травми хворому, дозволить краще зрозуміти його.

Злоякісні захворювання тривожать усіх, ще кілька десятків років тому населення сільських і віддалених районів не знало подробиць про них, а слово «рак» не викликало важких переживань. Однак сьогодні культурний рівень досить високий, усі знають про це захворювання і, на жаль, перебільшують його небезпеку, тому остерігатися травчмуючого впливу діагнозу треба в усіх, різниця лише в силі і тривалості цього впливу, у характері відповідної реакції. В одних така реакція виражена різко і спостерігається у стривожених і переляканих очах, в інших не помітно ніякої реакції в зовнішньому прояві за рахунок вміння володіти собою, сильного врівноваженого типу вищої нервової діяльності.

Медичні працівники і близькі повинні орієнтуватися в особливостях психіки онкологічного хворого. Під зовнішньою оболонкою спокійної врівноваженої людини може ховатися і її внутрішня заклопотаність, настороженість або розгубленість.

Вимагають уваги і розуміння не тільки вперше захворілих або обстежуваних, їх потребують і ті, хто завершив радикальне лікування. Вони практично здорові фізично, однак стан їх нервової системи і психіки має ряд особливостей. Вони пережили тривогу захворювання, побоювання можливого діагнозу, госпіталізацію в онкологічному стаціонарі, важке оперативне втручання, променеве або комплексне лікування. Їх тривожить питання про стійкість лікування, перспектива майбутньої інвалідності, зміну соціального і сімейного стану.

У перші роки після радикального лікування всіх хворих турбує небезпека рецидиву і метастазів. Вони – постійні слухачі лекцій про рак, читачі онкологічної популярної і часто спеціальної літератури, проявляють цікавість до різних народних «протиракових» засобів і дієт. Багато з них зберігають зв'язок з сусідами по палаті або хворими з подібним захворюванням, стежать за їх станом, важко переживають їх невдачі.

З часом, коли небезпека рецидиву і метастазів все більше віддаляється і потім зникає зовсім, у хворих з'являється думка, чи не стали вони жертвою профілактики, надмірної лікарської пильності і перестраховки. Вони часто конфліктують з онкологічними працівниками, негативно діють на інших хворих.

Однак найчастіше вилікувані хворі впливають на інших позитивно, вселяють впевненість у лікуванні, у перевіреність променевого або хірургічного лікування. Багато хто з них є активними і незамінними помічниками онкологів у їх профілактичній діяльності, у проведенні профілактичних оглядів і, особливо, у переконанні тих, хто відповився від оперативного лікування своїм власним прикладом – найдієвішим засобом агітації. Особливо ціниими з цієї точки зору є хворі, які закінчили лікування 10, 15 або 20 років тому, стан яких і загальний вид достатньо позитивні.

Невиліковні хворі з виявленою генералізацією процесу після перенесеного оперативного втручання або радикального променевого лікування прагнуть піти від розуміння свого положення, порівняно легко піддаються переконанню про випадковість ускладнення і відсутності його зв'язку з раніше перенесеним захворюванням.

Взаємини з онкологічними хворими мають багато специфічного. Потрібне постійне необхідність маскування діагнозу, що змушує бути завжди напоготові, у стані постійного самоконтролю: не сказати зайвого, не забути сказаного раніше.

Питання про діагноз є одним з центральних в онкологічній деонтології, адже із цим діагнозом населення пов'язує поняття невиліковності, приреченості, безнадійності, що не завжди відповідає дійсності. Злоякісні новоутворення на ранній стадії виліковуються повністю і надійно. Незважаючи на пропаганду виліковності, слово «рак» діє прігнічуюче, тому в онкологічній практиці прийнято у взаєминах із хворими діагноз «злоякісна пухлина» не вживати і не повідомляти.

Не всі хворі не знають щодо свого діагнозу і не всім необхідне маскування діагнозу. Багато стійких людей можуть прийняти його і приймають без важких психічних переживань. Для багатьох невпевненість і підозра гірші від визначеності, але ці особливості хворих можуть бути відомі тільки лікареві-фахівцеві, який веде даного хворого, тільки він може відступити від загальноприйнятих правил убезпечення хворого травмуючого впливу діагнозу злоякісної пухлини. Медичної сестрам і родичам хворого цього робити не рекомендується.

Багато хворих знають і порівняно легко переносять діагноз, звикаються з ним, але це не повинне притупити пильність. Відносно діагнозу треба бути особливо обережним, не давати втягувати себе в розмови про нього. Питання діагнозу і прогнозу перебувають у компетенції лікаря, – відповідь, якою можна і потрібно відгородити хворого від непотрібної розмови.

Захистити хворого від факторів, які травмують психіку, – обов'язок тих, хто доглядає за хворим. Відволікати його від хвороби, намагатися переключити його психіку на інші враження, інтереси – оздоровлюючий фактор. Відволікати, але не представляти хворобу як легкопереборне тимчасове захворювання. Ця тактика не досягає успіху, хворі цьому не вірять і дратуються, бачачи, що їх приймають за довірливих простаків. Грубий обман теж дратує хворого, тому, щоб мистецьки відводити його від діагнозу, треба знати і пам'ятати все сказане раніше. Хворі пам'ятають раніше сказане лікарем або родичами, а ті часто забувають, тоді обман розкривається і веде до стресових реакцій. У відносинах з хворими необхідно бути правдивим, правда сприяє взаємоповазі, розумінню і позитивному впливу психотерапії, однак мова йде лише про правду, корисну хворим.

Всі відомості, які можуть і повинні впливати на хворого, повинні йому повідомлятися. Все те, що в якому-небудь ступені може справити негативну дію, хворому повідомляти не можна. Не можна входити в деталі – хворим вони не потрібні. Наприклад, зниження гемоглобіну в межах допустимих помилок підрахунку може розстроїти хворого; зниження кількості лейкоцитів на число, цілком допустиме при променевій терапії, може викликати паніку. Таку правду хворому повідомляти не варто.

 

 

Зейгарник Б. В. Патопсихология: Учеб. пособие для студ. высш. заведений. – М. : Издательский центр «Академия», 2003. – С. 73-100

Клиническая психиатрия / Под ред. профессора Н. Е. Бачерикова. – К. Здоровья, 1989. – С. 54-58

Левченко И. Ю. Патопсихология: Теория и практика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений. – М. : Издательский центр «Акадкмия», 2000. – 232 с.

Середина Н. В., Шкуренко Д. А. Основы медицинской психологии: общая, клиническая, патопсихология / Серия «Учебники, ученые пособия». – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2003. – 512 с.

Справочник по психиатрии / Под ред. А. В. Снежневского. – М. : Медицина, 1985. – 416 с.