Предмет і метод політичної економії

 

 

 

Економіка–одна з найважливіших сфер суспільного життя, в якій на основі використання різних ресурсів здійснюється виробництво, розподіл, обмін та споживання продуктів людської діяльності.

Коли зароджується економіка? Із зародженням людського суспільства. Щоб жити потрібні їжа, одяг, житло. В первісному суспільстві мисливці принесли з полювання здобич, яку розділили між усіма членами общини – це вже була первісна, примітивна економіка, яка ґрунтувалася на збиральному виробництві.

Коли зароджується економічна думка?

Протягом довгих століть і тисячоліть люди по крихтах збирали, зберігали, передавали від покоління до покоління знання про оточуючий їх світ. Оскільки виробництво матеріальних благ було першою та головною умовою життя людей, то в скарбниці людських знань чільне місце посідала інформація про цей вид діяльності.

Так як економічна думка початково не відділялася від інших знань про суспільство, то точно виявити перші прояви економічної думки неможливо.

Не в змозі пояснити об’єктивні сили економічного життя давня людина почала обожувати їх. Плутос – бог багатства у грецькій міфології, Мамон – бог багатства давніх народів Сходу, Меркурій – бог торгівлі в римській міфології і т. п.

Серед перших писемних джерел в області економічних відносин вчені називають давньоєгипетські папіруси, кам’яні клинописи законів царя Хаммурапі та ін. Чимало економічних спостережень міститься в Біблії.

Однак, в усіх цих джерелах лише надають інформацію про господарське життя давніх народів. Їх не можна назвати пам’ятниками економічної думки, оскільки у них відсутні аналіз, узагальнення практики, абстракція.

Перші ж спроби теоретичного осмислення економічного устрою суспільства були зроблені давньогрецькими мислителями Ксенофонтом, Платоном, Арістотелем.

Саме Ксенофонт запровадив термін „економія” (ойкономія, від слів „ойкос” – дім, господарство та „номос”- мистецтво, закон, правило).

„Економія” у греків–це зведення міркувань та порад по веденню домашнього господарства та землеробства. Це були настанови рабовласникам як краще управляти господою, рабами, обмінюватись між „домами”, щоб був прибуток, зростало багатство.

Протягом значного історичного періоду слово „економія” концентрувало в собі всю сукупність знань та пропозицій щодо приросту багатства в „домі” – спочатку рабовласницькому, потім і феодальному.

Подолання феодальної роздробленості, утворення нових централізованих держав породжує спроби осмислити принципи організації уже не окремого, а загальнонаціонального, державного господарства.

Поряд з терміном „економія” з’являється термін „політична економія”.

Першим запровадив цей термін француз А. Монкретьєн. В 1615 р. було оприлюднено його “Трактат політичної економії”. „Політея”–це держава, суспільство. Отже політична економія, на відміну від економії („домоведення”), розглядалась як зведення порад та правил щодо ведення державного господарства, розвитку економіки національних господарств.

В політико-економічних трактатах велась мова про торгівлю та гроші, про податки та митні збори, про розвиток ремесел та мануфактур, тобто про все, що, на думку авторів, сприяло зростанню національного багатства.

Отже, отримавши назву, політична економія ще немала свого особливого предмета, вона носила збірний характер. Збірний характер політичної економії пояснюється і тим, що нею займалися люди, котрих не можна було рахувати чистими економістами. Порівняно невеликий об’єм нагромаджених людством знань дозволяв освіченим людям бути достатньо обізнаними в багатьох галузях науки–філософії, математиці, медицині, політичній економії. Тому часто економічні етюди створювались філософами, письменниками, вченими, які займалися природничими науками.

І все ж таки на межі XVI-XVII століть, коли в „утробі” феодального суспільства став все сильніше подавати ознаки життя новий, капіталістичний спосіб виробництва політична економія виділяється як самостійна, особлива галузь суспільного знання.

Феодальне господарство занепадало. Стало зрозумілим, що воно не могло більше сприяти збагаченню нації, бути джерелом поповнення державної казни. В той же час починає розширюватися торгівля як в середині кожної країни, так і між державами, все більшої суспільної сили набували гроші.

Саме з грошима, золотом в цей період почали ототожнювати багатство. Тому першим політ-економічним вченням став меркантилізм (італійське „мерканте” – торгівець, купець). Меркантилісти вважали, що багатство – це золото, гроші. Джерело багатства вбачали у торгівлі. Багатіють ті держави, які вивозять багато товарів, натомість завозять багато золота і не допускають його вивозу.

Проте уже у XVIII столітті з’явилися критики меркантилізму, які визначали, що під час торгової угоди не виникає ніякого багатства, а відбувається лише обмін його носіїв -товарів.

Так, оскільки на зорі зародження капіталізму панівною сферою у Франції залишалось землеробство, то джерело багатства із сфери обміну було перенесено у сферу сільськогосподарського виробництва. Новий напрямок політекономії отримав назву фізіократи (від грецького словосполучення, що означає „влада природи”). Фізіократи підкреслювали, що істинним багатством нації виступають не гроші, не золото, а продукт сільського господарства, результат „союзу праці та землі. ”

В Англії, яка однією з перших стала на шлях розвитку мануфактури та машинного виробництва, виникає школа класичної політичної економії. Представниками цієї школи були великі англійські економісти: Уільям Петті, Адам Сміт, Давід Рікардо.

Вони встановили, що суспільне багатство утворюється в матеріальному виробництві (будь-якому, а не лише в сільському господарстві) суспільною працею. Визначило, що саме праця є мірою