УДК 32: 001. 891. 3 (075) Воронянський О. В. «Політична нація» та «етнічна нація» як терміни політичної науки

 

Аналізується функціональність понять «політична нація» та «етнічна нація» в політичних дослідженнях. Автор доходить висновку про те, що дані поняття не мають реального змісту як дефініції, що описують феномен нації, але є дієвими ідеологічними конструктами, що здійснюють значний вплив на політичний процес.

Ключові слова: нація, політична нація, етнічна нація.

Бінарна опозиція понять «політична нація» та «етнічна нація», широко використовувана як у публіцистиці, так і в політичній риториці, досить активно переноситься і в сферу політичних досліджень. І хоча ряд дослідників етнополітичної проблематики заявляють про непридатність даної конструкції для наукового аналізу, проблема функціональності вказаних понять як наукових визначень для опису різних типів феномену «нація» у науковій літературі фактично не розроблялася.

Метою даної статті є розгляд наукових підстав для використання понять «політична нація» та «етнічна нація» як базових дефініцій політичної науки.

Починаючи з середини ХХ ст. поняття «нація» постійно використовується у західній теоретичній літературі та політичній практиці як синонім сучасних держав (nation state). У вітчизняній науці радянського періоду його використовували для визначення етнічної спільноти, що перейшла на більш високий рівень соціальної організації, створивши власну державу. І хоча численні теорії нації виходять із принципово відмінних методологічних засад етнічного (етнологічного, етніцистського) та політичного (етатистського) її трактування, що базуються на різному розумінні походження нації, всі вони беззастережно сприймають положення про те, що сутність нації полягає в її виключному праві на власну державність[1]. У сучасній науці дефініція «нація» вживається для визначення сукупності (асоціації) політично суб’єктних громадян даної держави – колективного носія державного суверенітету. Таким чином, дане визначення описує феномен, сутністю якого є політичні, державно-владні відносини, тобто, нація вже сама по собі є політичним утворенням.

Поняття «політична нація» почало широко використовуватися у політичній публіцистиці середини ХІХ ст. для опису нації, яка виникла «на політичній основі», тобто такої, що не має основи етнічної. До таких націй, як правило, прийнято відносити нації країн Нового Світу, сформовані з емігрантів[2]. Однак у реальності кожна з цих націй має етнічне ядро, що його формували представники домінуючого етносу колоністів – англійці, іспанці, португальці. При цьому основою національної культури ставала культура, що насаджувалася політично привілейованою групою населення – як правило, вихідців з однієї метрополії. Так, у країнах – колишніх колоніях Британської імперії в основі національної культури лежить англійська мова та протестантські форми віросповідання. Культура країн Латинської Америки характеризується домінуванням католицизму як світоглядної основи та використанням мови колонізаторів – іспанців та португальців. Європейський же приклад «політичної нації» – французька нація – теж формувалася навколо домінуючого етнічного ядра. Політичний же характер її первісно описувався поняттям «нація», і лише згодом термін «політична нація» був сконструйований у німецькій літературі ХІХ ст. для протиставлення т. зв. «етнічній нації», якою вважали себе представники німецького руху за державне об’єднання[3]. У дійсності ж ніякої принципової різниці між порядком етнічних та політичних характеристик німецької та французької нації виявити неможливо. Із точки зору етнології в обох випадках поліетнічні спільноти були об’єднані навколо домінуючого етнічного ядра. Із точки зору політичної науки рушійною силою формування цих націй був політичний чинник – процес формування національної держави у формах представництва суверенітету нації за посередництвом конституційної монархії і представництва суверенітету нації через її виборних представників. Таким чином, дефініція «політична нація» повністю дублює поняття «нація», не вносячи в нього жодних нових характеристик. Це означає, що дана дефініція може бути виключена з числа наукових визначень за своєю непотрібністю.

Поняття «етнічна нація» чи «нація-етнос» є рудиментом публіцистики ХІХ ст. і використовується для визначення соціально-культурної або соціально-біологічної спільноти, що має власну державність або прагне до її створення. Це визначення є вульгаризованим відтворенням первинного поняття «нація» і може використовуватися для опису характеристик нації, пов’язаних із її етнічною структурою. Перш за все, воно означає т. зв. моноетнічну націю (феномен скоріш ідеальний, ніж реально існуючий). Логіка етнічного пояснення сутності нації приводить до змішування понять «нація» і «етнос», сприяє висновку про те, що головною політичною метою нації є реалізація її етнокультурних інтересів. Для «західної» науки, яка переважно торкалася проблеми етносу лише побічно, головним чином у контексті дослідження проблеми нації, таке змішування є досить частим. Теорія етносу, що базується на результатах багаторічних широких палеолінгвістичних, етнографічних, антропометричних, археологічних та інших досліджень, була створена радянськими вченими С. Арутюновим, Ю. Бромлеєм, П. Кушнером, Ю. Семеновим, Н. Чебоксаровим. Поняття етносу тут описує історично сформовану на визначеній території стійку сукупність людей, що має єдину мову, загальні риси і стабільні особливості культури та психології. За Ю. Бромлеєм, етноси стають реальністю тоді, коли з'являється відчуття внутрішньогрупової єдності в протиставленні з оточуючими спільнотами, тобто формується етнічна самосвідомість[4, с. 232-234]. При цьому кровна спорідненість у цій самосвідомості виступає скоріше як символ, ніж реальність. З іншого боку, особистість користується етнічністю, іноді сполучаючи в собі кілька етносів, тобто може рівною мірою розділяти культуру і мову батька і матері, вважати себе однаково приналежною до двох, а то й більшої кількості етнічних культур.

Етнос як вимір соціальної ідентифікації історично передує сучасним націям, і