Сміттєва криза міст України

 

1. Оцінка загальної ситуації з відходами в Україні

2. Регіональна характеристика проблеми сміттєнакопичення

3. Основні проблеми і шляхи їх розв’язання

Список використаної літератури

 

 

Фахівці вважають, що в Україні з приблизно 2 млрд т щорічних твердих промислових відходів лише половина закладається під землю у шахтні виробки чи в борти кар'єрів, а половина «навантажує» поверхню, займаючи тисячі гектарів ґрунтів. В окремих областях Придніпров'я і Донбасу це навантаження досягає 10-18 тис. т на 1 км2 їхньої поверхні, а в середньому по всій Україні – 3 тис. т щороку. Нагадаємо, що частина цих (переважно природних) речовин все ж забруднює довкілля шкідливими елементами чи вторинними сполуками. Типовим прикладом таких звалищ-забруднювачів є шахтні терикони.

За даними експертів, наразі в Україні 130 тисяч гектарів земельної площі зайнято сміттєзвалищами, на яких зберігається 35 мільярдів тон твердих відходів. Щороку в країні створюється 12 тисяч несанкціонованих сміттєсховищ, оскільки полігонів для сміття просто не вистачає (нині у нас є понад 700 сховищ твердих побутових відходів, а ще 500 потрібно збудувати). З усієї маси сміття утилізації або переробці підлягає лише 3%. Значна кількість існуючих полігонів уже вичерпали свій ресурс, а самі сміттєзвалища стали фактором антропогенного навантаження на довкілля. Відсутність систем фільтрації практично на всіх полігонах та звалищах збільшує їхню небезпеку. За інформацією Міністерства житлово-комунального господарства України, найбільша кількість перевантажених полігонів – у Чернігівській (43) та Полтавській (25) областях, а найгірші показники стосовно невідповідності нормам екологічної безпеки – в Херсонському та Чернігівському регіонах.

Загалом місця зберігання відходів є більш-менш шкідливими для довкілля, бо пилоутворення зі шлакосховищ, горіння териконів, проникнення мінералізованих (на жаль, не лікувальних) вод у водотоки і підземні горизонти погіршують здоров'я людей, завдають шкоди ґрунту і запасам питної води.

Неприпустимість дальшого нагромадження шкідливих речовин усвідомлено вже давно. Оскільки повністю припинити гірничорудні розробки не можна було раніше і не зможемо у майбутньому, то найкраще діяти за гаслом: «Відходи – у доходи!» Вчені України мають чималий досвід з переробки промислових твердих відходів і використання їх як сировини у будівельній та в інших галузях промисловості. Перед розвалом Радянського Союзу саме в Україні перероблялася рекордна для регіонів СРСР частина промислового «сміття» – понад 20%. Окремі ж види (як бентонітові глини, які пристосували для виробництва керамзиту) – майже на 100%.

Дев'яності роки минулого століття характерні зменшенням як абсолютного обсягу самих відходів, так і їх переробки. Втім, тенденція до кращого господарського використання відходів зберігається.

Наприклад, у Донецькій області у скрутні части промислового спаду помітно збільшилося використання вугільних відходів (хоч більшу частину вугілля отримують все-таки з-під землі, а не зі старих звалищ). Можливо, життя примусить розширити корисну з усякого погляду практику розробки і ліквідації старих звалищ відходів.

Чимраз більше господарське значення має повторне використання багатьох речовин, які узагальнюються поняттям вторинної сировини. Воно не всюди точне, бо чимало європейських країн отримують більшу частину потрібного їм скла, паперу, деяких металів саме через повторну переробку твердих відходів усіх типів. Для них саме така сировина є первинною. Не дивно, що вони віддають перевагу терміну «повторне використання» (рециклування).

Україна порівняно з іншими екс-радянськими країнами має непоганий досвід повторного використання багатьох речовин і матеріалів: паперу, деревини, зношених шин, полімерів тощо.

На жаль, надто мало переробляється дуже великих за масою і обсягами відходів будівництва, металургії, шахт і кар'єрів. І це тоді, коли більшість з них використанням електророзрядів у воді можна розділити на арматуру, грубий пісок, цементний пил. Фахівці зазначають активізацію зв'язків українських виробників з колегами за кордоном, які покликані поглибити повторне використання і переробку відходів.

Цілком реальними були плани розширити їх у 3 рази (до 60% всього щорічного обсягу), але в роки економічної кризи порівняно добре організована у радянські роки система була порушена – енергійні і зацікавлені керівники галузі були відсторонені від справ, через брак пального виникли перешкоди у транспортуванні вторинних продуктів та ін.

Тому нині ми можемо лише заздрити тим країнам Європи (Швейцарія, Австрія та ін.), де межу 80% вже давно перейдено.

Якщо з нетоксичними відходами справи можна вважати якщо не добрими, то принаймні не зовсім поганими, то з найшкідливішими все значно гірше. Хоч щорічна їх маса становить всього 15-16 млн т, та вони часто розосереджені, а для їх утилізації чи знешкодження щоразу треба створювати щось спеціалізоване, особливе.

Наприклад, на нашій території є близько 13 тис. т застарілих і заборонених для використання пестицидів. Для знищення і повного їх знешкодження не годиться традиційне спалювання, бо воно дає токсичні гази. Тут необхідно поєднати зусилля військовиків і селян, бо перші мають досвід нейтралізації компонентів хімічної зброї.

Піддається успішному розв'язанню проблема (якщо вступити у спілку з голландцями) використання стічних вод великих (в СРСР все мало бути найбільшим у світі) тваринницьких комплексів. Ці води є концентрованим джерелом і газового палива (метану), і гами мінеральних добрив. Перші кроки у потрібному напрямі зроблено, змонтовано кілька пристроїв для отримання біогазу, але розмах цих робіт невеликий.

Специфічною для