Проблематика сучасної української еліти в контексті соціально-політичного розвитку

 

Проблема еліти тісно пов’язана з проблемою поділу праці в суспільстві, елементом якого є диференціація суспільства на керівників і підлеглих. Це до певної міри корелюється з біологічною, психологічною тощо різницею між людьми. Продуктивна ідея спадає на думку мислячій людині і лише потім вона може оволодіти розумом більшості. Про таку людину говорять як про елітарну особистість, індивідуальність.

Розвиток людської індивідуальності, творчої потенції людей у суспільстві сфокусовані у певних групах громадян – еліті. Вона й виступає важливим інструментом прогресу, каталізатором нації на її прогресивний розвиток.

Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості для найобдарованіших особистостей пробитися в еліту. Вона спостерігається і в наш час. Але тепер склалася ще одна передумова: наявність грошей та влади, що з особливою силою проявляється у наш час, в епоху інформаційного суспільства. Ще гостріше ця передумова окреслюється в перехідних суспільствах, що й спостерігаємо в процесі державотворення в Україні.

Роль еліти особливо зростає в перехідні періоди розвитку суспільств, бо саме вона повинна визначити відповіді на виклики, поставлені проблемним часом на шляху до демократії. Що стосується, зокрема, й України на нинішньому етапі державотворення.

У нашому суспільстві ще надто слабо культивуються такі якості, як почуття гідності, любов до своєї землі, народу, держави. Такі високі чесноти можуть формуватися лише за умов єдності народу та його еліти.

Але помиляється той, хто вважає, що еліти у нас зовсім немає. Вона є, але її якісні характеристики не відповідають високим потребам державотворення. Академік П. Толочко правдиво зауважив, що «еліта і народ в сучасній Україні варті одне одного, ніхто не кращий і ніхто не гірший» [5]. Біда в тому, що процес формування нової еліти відстає від нинішніх процесів трансформації.

 

 

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається «елітою».

Термін «еліта» (від фр. elite – кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і «володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів [2]:

економічна еліта – група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта – генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта – чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

ідеологічна еліта – видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта – включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н. Макіавеллі і Ф. Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX – на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л. Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою «народ» (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше – бюрократія, єдиний політичний елемент влади [4].

Нині більшість соціологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися