Процеси модернізації економічного і соціального життя на початку ХХ ст. Зміни у повсякденному житті населення

До складу Рівненського повіту на момент початку ХХ ст. входив ряд волостей Березнівська, Висоцька, Вирівська, Деражненська, Дубровицька, Дядьковицька, Клеванська, Костопільська. Кустинська, Любиковицька, Межиріцька, Немовицька, Рівненська, Селищанська, Степанська, Стидинськм, Тучинська. У новоствореному повіті урядові посади займали в основному росіяни, проводилась широка русифікація краю.

У роки боротьби українського народу за свою незалежність (1917-1920 рр.) рівняни пережили чимало горя. Місто переходило з рук у руки. Його жителі зазнали немало лиха від польських, німецьких, російських окупаційних режимів. Не раз будівлі міста охоплювали пожежі.

У 1917 році в Україні, в т. ч. й в Рівному, встановилося двовладдя Української Центральної Ради та російського тимчасового уряду. У 1917-1918 роках у Рівному працювала повітова народна рада, яку очолював І. Коваленко, головою міської управи був Ф. Сумневнч. Рівне як повітовий центр входило до складу Волинської губернії з центром у Житомирі.

4 березня 1918 року згідно із «Законом про новий територіально-адміністративний поділ України» Рівне мало стати центром однієї з 30 земель України – Погорини, до складу якої мали увійти Рівненський, Острозький, Заславський, Кременецький, південна частина Дубенського і західна частина Старокостянівського повітів. Проте цей поділ не було втілено в життя у зв'язку з подіями воєнного часу.

На початку квітня 1919 року у місто прибув уряд Української Народної Республіки, де його 9 квітня було переформовано. Новий уряд очолив Борис Мартос. Тут же було проведено і реорганізацію Директорії, яку очолював Симон Петлюра.

Але 24 травня 1919 року місто було захоплено військами Новгород-Сівереької бригади І-ої української радянської дивізії. У місті було відновлено органи радянської влади, зокрема почав працювати ревком. Органи ЧК знищували передову рівненську українську інтелігенцію.

13 серпня 1919 року місто було захоплено польськими військами. 9 вересня воно включається до складу новоутвореного Волинського округу. У Рівному було створено повітові та міські органи управління.

У роки Української демократичної революції 1917-1920 рр. складний період переживала Україна, а у її складі і Рівне. Влада тут часто мінялася. Так, у місті органи Центральної Ради існували 11, 5 місяця (345 днів), гетьманату – 195 днів. Директорії – 6 місяців (180 днів), радянської влади у 1918 році – 22 дні, у 1919 році – 112 днів, у 1920 році – 47 днів, разом – 181 день.

Проте історичні умови склалися так, що 19 вересня 1920 року польські інтервенти знову захопили місто.

4 лютого 1921 року (ще до підписання Ризького мирного договору) територію Рівненщини було поділено та включено до складу новоутворених Волинського та Поліського воєводств Польщі. Рівненській повіт (з центром у м. Рівне) віднесено до складу Волинського воєводства (адміністративний центр – м. Луцьк).

Головним органом міського самоврядування м. Рівного в 20-30-ті роки магістрат, будинок якого стояв приблизно на тому місці, де нині розташоване кафе «Олеся».

Пік нового витка розвитку міст і містечок Рівненщини припав саме на початок ХХ ст. На демографічні зміни впливали високі природний та механічний прирости населення. Найвищі темпи зростання чисельності жителів демонстрували ті міста, через які була прокладена залізниця, і які розміщувалися на пограниччі Полісся і Волині. У 1913 р. найбільшим за кількістю жителів містоми було Рівне (34923 чол.). Швидкими темпами зростала чисельність населення у містечках Здолбунів, Корець, Радзивилів. З них лише Здолбунову вдалося отримати статус офіційного міста (1903 р.). Докорінні зміни містотворчих факторів у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. призвели до появи нових поселень, які з часом набули виразних міських ознак (Сарни, Костопіль).

Привілейованим станом в містах Рівненщини періоду виступало дворянство, однак питома вага його у міському населенні знизилася з 17, 7% до 5%. Ще вищими темпами, ніж дворянство, скорочувалося купецтво. Найчисельнішу групу городян (від 47% до 95%) складали міщани, які виступали переважно дрібними виробниками і торговцями.

На рівненщині початку ХХ ст. руйнувалися соціальні перегородки, і приналежність до того чи іншого стану важила все менше. В процесі класоутворення брали активну участь усі верстви міського населення, але формування нових класових груп тут відбувалося уповільненими темпами. У формуванні великої і середньої буржуазії у волинських містах визначальну роль відіграло купецтво. В містах зосереджувалося до 70% великої торговельної буржуазії всієї губернії. Певну вагу в структурі міської буржуазії мала група власників нерухомого майна. Широка соціальна база існувала і для дрібнобуржуазного підприємництва, яке поступово в свою орбіту втягувало всі верстви міського населення.

Аналіз матеріалів перепису населення 1897 р. переконує у переважно міському характері професійних занять міських жителів Рівненщини. Найбільший відсоток самодіяльного населення (30, 5%) був задіяний у трьох сферах міської економіки: у промисловості, на транспорті, в торгівлі. Однак переважна більшість самодіяльного населення (64, 5%) працювала у невиробничій сфері, включаючи службу в армії та в державних установах, приватну службу та поденну роботу. Сільським господарством займалося лише 4, 3% самодіяльного міського населення.

Найвагомішими в національній структурі міського населення Рівненщини в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. виступали єврейська, українська, російська та польська національні групи. Частка українців коливалася тут в межах від 20% до 33%. Їх рід занять був пов’язаний переважно із сільським господарством, промисловим виробництвом. Серед причин, які позбавляли українців можливості опановувати містами, дисертантом