Структура міжособистісних процесів у групі

При аналізі структурної характеристики малої групи підкреслюється її різновимірність і різнорівневість.

Порівневий аналіз групової структури полягає у виділенні визначених систем внутрігрупових відносин, які ієрархічно розташовуються в “просторі” групового функціонування. Різні типи групових діяльностей задають і різні системи внутрігрупових відносин, ділових і емоційних. Реалізація визначених інституційно заданих функцій у сфері провідної діяльності групи породжує систему так званих офіційних відносин.

Неофіційні відносини – відносини емоційного типу, являють собою різні неінструментальні форми міжособистісного спілкування. З огляду на співпідпорядкованість групових діяльностей, правомірно говорити і про співпідпорядкованість похідних від них систем відносин у груп, їх порівневе розташуванні. Маючи у виді організаційну цільову малу групу, це розташування може бути описане в такий спосіб: офіційні відносини – неофіційні ділові відносини – неофіційні емоційні відносини.

Модель багаторівневої структури, розроблена А. В. Петровським, включає кілька шарів (страт), кожен з який характеризується певним принципом побудови міжособистісних відносин і відповідно своєрідністю прояву тих чи інших групових феноменів і процесів. Центральною ланкою є сама предметна діяльність групи. Вона визначає своєрідність соціальних (офіційних) відносин у групі.

Три наступні страти є психологічними. У першій фіксуються відносини кожного члена групи до групової діяльності, її цілей, задач, принципів, мотивації діяльності, її соціальний зміст для кожного учасника. В другій страті уявлені міжособистісні відносини, опосередковані змістом групової спільної діяльності. Третій рівень являє собою поверхневий шар міжособистісних відносин, стосовно яких ні колективні цілі діяльності, ні загальнозначущі для колективу ціннісні орієнтації не виступають як основний фактор, опосередковуючий особисті контакти членів групи.

Інший можливий ракурс розгляду групової структури пов'язаний з її розумінням як багатомірного утворення. Найчастіше згадуються наступні виміри групової структури:

- формальностатусні, які дають уявлення про субординованість позицій у системі офіційних відносин;

- соціометричні, які характеризують субординованість позицій у системі внутрігрупових міжособистісних переваг і являють собою аналог неформальної статусної структури групи

Моделі комунікативних мереж свідчать про субординованість позицій залежно від розташування індивідів у системах інформаційних потоків і концентрації в них інформації, що стосується тієї чи іншої групи. Центральним моментом є з'ясування ефективності вирішення групою проблем в умовах централізованих і децентралізованих комунікаційних мереж. До числа факторів, які пояснюють, якої чином моделі комунікаційних мереж визначають групову ефективність, відносяться:

- здатність членів групи до розвитку організаційної структури;

- ступінь свободи, з яким особистість може функціонувати в групі;

- насичення або інформаційне перевантаження, випробовуване членами групи в позиціях комунікативної мережі;

- рівень розвитку малої соціальної групи.

Позиції соціальної влади відбивають субординованість вертикальних розташувань індивідів у залежності від їх здатності впливати на груу. Д. Френч і Б. Равно виділяють п'ять типів соціальної влади: винагороджуюча, примусова, легітимна, референтна й експертна.

Лідерство відбиває субординованість позицій індивідів у залежності від їх ціннісних потенціалів і ціннісних внесків у життєдіяльність групи.

Виділяється два класи моделей групової структури:

- статичні, які описуються елементами формальної логіки і теорії графів;

- динамічні, які орієнтовані на процес і тимчасові зміни у структурі.

Автори розглядають три такі моделі:

Зовнішня і внутрішня система Д. Хоманса, заснована на уявленні про деякі основні елементи групового поведінки, до яких він відносить індивідуальні дії членів групи, їх емоційні відносини між собою і взаємодію у вигляді взаємозалежної поведінки. Кожна група має своєрідну границю, зовнішньою до якої є навколишнє середовище: фізичне, технічне, соціальне. Елементи групового поведінки в зовнішньому середовищі утворюють зовнішню систему. Елементи, що лежать в основі групової поведінки, безпосередньо не спонукувані зовнішнім середовищем, складають внутрішню систему.

Двомірна модель Р. Бейлса наголошує на взаємодії ділового і міжособистісного аспектів групової структури. Функціональна спеціалізація учасників, що зростає у процесі вирішення задачі, яка стоїть перед групою, веде до диференціації їх позицій, перерозподілу в доступі до наявних ресурсів і розходжень у ступені впливу на партнерів. Для успішного функціонування групи необхідна збалансованість інструментального й експресивного виміру.

Запропонована Р. Кеттеллом концепція групової поведінки одержала назву теорії груповий синтальності. Ключове поняття теорії – поняття синергії, індивідуальної енергії, призначеної для розгортання групової активності. Частина синергії розходиться на збереження існування групи, частина направляється на досягнення цілей, заради яких група створена.

Істотна характеристика життя сформованої малої групи – функціонування в ній процесів нормативної поведінки, тобто поведінки, пов'язаної з реалізацією групових норм. Основними положеннями в характеристиці функціонування норм у малій групі вважають наступні:

- норми є продуктом соціальної взаємодії, яка виникає в процесі життєдіяльності групи, а також вводиться в неї більш великою соціальною спільністю;

- група не встановлює норми для кожної ситуації, а формує їх лише щодо дій і ситуацій, які мають деяку значимість;

- норми можуть додаватися до ситуації в цілому, безвідносно до окремих членів групи, які беруть участь у ній, а можуть регламентувати реалізацію тієї чи іншої ролі в різних ситуаціях;

- норми розрізняються за ступенем прийняття їх групою;

- норми розрізняються за ступенем і широтою допуска ними девіантності і діапазону застосовуваних санкцій.

При класифікації різних розробок нормативної поведінки були виділені три великих блоки:

- дослідження нормативного впливу групової більшості були стимульовані роботами С. Аша, які поклали початок експериментальному вивченню феномена