Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

вони здійснюють правозастосовні чи правоохоронні функції[9]. Наприклад, Цивільний кодекс України в ст. 16 регламентує захист цивільних прав. Так, захист цивільних прав здійснюється судом в установленому порядку шляхом:

визнання прав;

визнання правочину недійсним;

припинення дій, які порушують право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов’язку в натурі;

зміни правовідносин;

припинення або зміни правовідносин;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

визнання незаконним рішення, дії або бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У чинному Цивільному кодексі України передбачено нові додаткові шляхи та органи, які вправі здійснювати захист цивільних прав та інтересів осіб. Так, статтями 17, 18, 19 цього нормативно-правового акта передбачається, що захист цивільних прав та інтересів особи може бути здійснений Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також такий захист може здійснюватись нотаріусами та особою шляхом самозахисту. Шляхи захисту цивільних прав, згідно із Цивільним кодексом України, у порівнянні із Цивільним кодексом УРСР, були доповнені такими положеннями: визнання правочину недійсним; примусове виконання обов’язку в натурі; визнання незаконним акта державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, самозахист цивільних справ [10]. При цьому всі зазначені шляхи в сукупності відповідають загальній концепції щодо застосування заходів захисту лише з моменту правопорушення. Тобто виконання правозахисного завдання може розпочинатись як здійснення лише з певного моменту, який у цивільному процесі пов’язується з порушенням, оспорюванням, невизнанням права чи охоронюваного законом інтересу [11].

Аналіз чинних шляхів захисту цивільних прав, передбачених законом, свідчить, що вони не повною мірою відповідають положенням, які підлягають виконанню державною виконавчою службою, та заходам примусового виконання рішень, передбачених ст.. 3, 4 Закону України ”Про виконавче провадження“. Поняття ”примусове виконання обов’язку в натурі“, що передбачене в підпункті 5 ст. 16 Цивільного кодексу України, як зазначає С. Щербак, неможливо вважати таким, що в повному обсязі відповідає своєму призначенню, оскільки воно включає не лише шлях захисту права ”виконанням обов’язку в натурі“, а й спосіб виконання судового рішення – примус. Отже, визначати шляхи і підстави для застосування примусових заходів виконання на науковому рівні, на погляд ряду вчених [12, с. 37-38; с. 58], і нами ця думка підтримується, доцільно через концепцію певної тріади: юридичний факт, право, обов’язок.

Розглядаючи цю тезу з позиції всіх трьох варіантів судових рішень, слід відмітити, що без встановлення судом юридичного факту неможливо скористатись відповідним правом через невизначеність юридичної обставини. Без відповідного судового встановлення юридичного факту особа іноді не може реалізувати право на спадщину, відновити право на втрачені цінні папери на пред’явника тощо. Однак судовий розгляд у цьому випадку не зумовлений правопорушенням. Тобто всі справи, що розглядаються в порядку окремого провадження, стосуються такого об’єкта захисту, як охоронюваний законом інтерес, і спрямовані на встановлення юридичного факту. Відсутність же відповідача у цих справах свідчить про неможливість застосування примусу, оскільки не існує зобов’язаної особи.

Із викладеного вище випливає висновок, що за загальним правилом рішення суду може стосуватись усіх трьох аспектів, що розглядаються нами, а саме: а) юридичного факту; б) права; в) обов’язку, і лише останній може виконуватись у примусовому порядку державною виконавчою службою.

Досліджуючи такий шлях захисту цивільного права, як його визнання, слід ураховувати, що відповідач не завжди визнає відповідне право позивача, встановлене в процесі судового розгляду і зафіксоване в судовому рішенні, а способів змусити його визнати це право у державного виконавця немає та й бути не може, тому що офіційного статусу право позивача набуває після набрання законної сили прийнятого судом рішення. Однак таке рішення, як і рішення про встановлення юридичного факту, не підлягає примусовому виконанню тому, що в цих випадках це не пов’язано з порушенням права, законного інтересу. Хоча, на нашу думку, у ст. 3 Закону України ”Про виконавче провадження“ під поняттям ”рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, що підлягають виконанню“, очевидно, маються на увазі не лише ті рішення, які стосуються зобов’язуючих дій осіб, що набрали законної сили, а і рішення про визнання права чи юридичного факту.

У подальшому дослідженні розглянемо взаємовідносини, пов’язані з діяльністю суду та державної виконавчої служби, крізь призму визначення поняття “правоохоронна діяльність” з урахуванням повноважень державного виконавця і правових властивостей судового рішення. Так, діяльність суду в межах окремих видів юридичного процесу закінчується на етапі проголошення рішення, якщо не брати до уваги відповідних процесуальних ускладнень щодо необхідності виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, у роз’ясненні рішення тощо. А потім, за загальним правилом розвитку юридичного процесу, рішення суду набирає законної сили, і його подальше виконання напряму уже не залежить від судді. З цього моменту рішення суду набуває такої властивості, як загальнообов’язковість, що передбачається ст. 124 Конституції України та забезпечується механізмом реалізації вказаного рішення в повсякденному житті держави, суспільства [13].

Право особи, захищено законом і рішенням суду, що забезпечується шляхом поновлення порушеного права, несло б у собі обов’язковість виконання, якби в подальшому не треба було б