Основні характеристики процесу виникення психодіагностики як науки

У Древньому Китаї ще за 2200 років до н. е. використовували певну систему перевірки осіб, які бажали стати державними службовцями, тобто чиновниками. Індійський цар Девсарм, бажаючи випробувати мудрість іранців, надіслав їм шахи, припускаючи, що вони навряд чи розгадають суть цієї гри, однак останні зрозуміли правила гри в шахи і, у свою чергу, винайшли нарди. Древнім свідченням тестового випробування можуть служити також матеріали, які викладають основи релігійного вчання чань-буддизму. Вчителі чань-буддизму використовували питання-парадокси, загадки, ситуації психологічного стресу.

Різні конкурси й іспити влаштовувалися і у середньовічному В'єтнамі. Лише за два роки – з 1470 по 1472 – там пройшли переатестацію всі військові і цивільні чиновники, що дозволило одночасно реорганізувати весь державний апарат, у результаті чого В'єтнам знову став сильною феодальною державою. У багатьох народів (ескімосів, хантів, нанайців, казахів та ін.) процедура оволодіння шаманством мала зміст психодіагностичного випробування. Отже, випробування індивідуальних здібностей і можливостей людей у конкретних цілях можна розглядати як одну з форм громадського життя багатьох народів світу з часів древніх цивілізацій до нашого часу.

Тестове випробування, як і психодіагностика, не є породженням сучасності. З часом повсякденне уявлення про випробування і наукове розуміння тесту все більше дистанціюються. Будь-який тест містить у собі випробування, припускає його, хоча і не зводиться лише до нього. У сучасному уявленні тест – це метод дослідження, який повинен відповідати певним науковим вимогам. По мірі розвитку наукового знання вимоги до тестів і відповідно тести перетерплювали зміни. Власне змістовна історія тестів розпочалася приблизно 100 років тому у період розквіту капіталістичного виробництва, його технічного переоснащення, зміни суспільної свідомості, зльоту і кризи природознавства. До кінця ХІХ ст. потреби цивілізації у вивченні людських здібностей були сформульовані у вигляді наукового дослідження особливостей індивідуальних розходжень. Така постановка питання і дала потужний імпульс до появи перших тестів.

Психодіагностика займає проміжне положення серед наук, які вивчають психічні явища, вона являє собою ніби сполучну ланку між загальною і прикладною психологією, а щодо використовуваних методів є основою, яка поєднує всі області їх практичного застосування.

При дослідженні індивідуальних особливостей особистості психодіагностика виходить із загальних положень психологічної науки про сутність і закономірності психічного розвитку. Аналізуючи індивідуально-психологічні фактори, психодіагностика тим самим узагальнює систему основних знань загальної і диференціальної психології. Разом з тим практичні області психології – психологія праці, інженерна, соціальна, педагогічна, юридична, спортивна та інші – при розробці і застосуванні психодіагностичних методів знаходять у предметі психодіагностики загальні теоретико-методологічні підстави. Використання їх дозволяє створити базис для розуміння і оцінок особистості в системі соціальних, економічних, правових, спортивних та інших відносин.

Поняття “психодіагностика” ввів, у 1921 р., Г. Роршах, однак як спеціальну дисципліну в психології психодіагностику почали виділяти ще на початку ХХ ст. Вимірювання індивідуальних особливостей людини стало можливим завдяки виникненню в психології об'єктивних передумов.

Розрізняють чотири найбільш важливі джерела виникнення і розвитку психодіагностики:

експериментальна психологія;

диференціальна психологія;

прикладна психологія;

тестологія.

У спеціальній літературі під психодіагностикою мається на увазі особлива форма пізнавального процесу – розпізнавання, яка, на відміну від пізнання в науковому плані, не зводиться до пізнання у повсякденному уявленні. Психодіагностичне розпізнавання є окремою і специфічною сферою людської діяльності, яка припускає спеціальне навчання. Своєрідність діагностичного розпізнавання полягає в тому, що пізнавальний процес у цьому випадку здійснюється в напрямку виділення одиничного із загального, однак головна особливість полягає саме у предметі діагностики, який є своєрідним вираженням і конкретизацією загальнонаукового поняття “стан”. У психодіагностиці поняття “стан” застосується і до психічних процесів, і до психічних властивостей особистості, і до власне психічних станів. Предметом же психодіагностики стає розпізнавання конкретного психічного явища, яке перебуває у динамічному стані, з локалізацією його за якістю і часом, так само як і за відношеннями.

Локалізація, стан, якість, швидкість, інтенсивність, відношення, розвиток – все це індикація психодіагностики, її предмет. Деякі дослідники специфіку психодіагностики вбачають у тому, що вона є науково-практичною діяльністю. Як практична діяльність психодіагностика здійснюється з метою перетворення реального стану суб'єкта, як наукова – прагне до суворого опису досліджуваного явища психіки.

Існує також точка зору, яка полягає в тому, що психодіагностика є не наукою, а мистецтвом, в основі якого лежать інтуїція, чуття, здогад. Широко розповсюджена також думка про те, що психодіагностика – одночасно і наука, і мистецтво, тобто до певної міри вона є “сплавом” того й іншого. Узагальнення поняття “психодіагностика” дозволяє виділити у ньому наступні істотні елементи.

1. Психодіагностика як один з видів діяльності практичного психолога являє собою процес розпізнавання психічних особливостей людини з метою вирішення її проблем.

2. Психодіагностика як розпізнавання – специфічний вид пізнавальної діяльності, який відрізняється від метричного вимірювання і строго наукового дослідження.

3. Психодіагностична діяльність має спільні риси з іншими видами діагностики, але, разом з тим, відрізняється специфікою проникнення в особливу категорію явищ, якою є психіка людини.

4. Психодіагностику можна віднести як до науки, так і до мистецтва на тій підставі, що діагноз у ній базується як на методах