Основні механізми передачі збудників інфекції

 

Розділ 1. Поняття про інфекцію 

Розділ 2. Характеристика збудників інфекційних хвороб 

Розділ 3. Основні механізми передачі збудників інфекції 

 

 

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, інфекційні хвороби являють собою «глобальну загрозу людству». І простежується така ситуація на будь-якому етапі розвитку суспільства. Так, протягом минулих століть, інфекційні хвороби були справжнім лихом для людства, знищуючи цілі міста і країни. І нині, навіть незважаючи на прогресивний розвиток медицини, інфекційні захворювання несуть не меншу загрозу, ніж сотні років назад. Визначається це тим, що упродовж останніх двадцяти років було описано понад тридцять раніше невідомих інфекційних хвороб, профілактика та лікування яких ще не розроблені.

Тому, на сьогодні, учення про інфекцію, яке покладено в основу науково обгрунтованої профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, не втрачає своєї актуальності.

Метою нашої роботи є дослідження основних механізмів передачі збудників інфекційних хвороб.

Для досягнення мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

• визначити основні поняття учення про інфекцію;
• охарактеризувати збудників інфекційних хвороб;
• дослідити основні механізми передачі збудників інфекції.

Методологічною основою дослідження є праці вітчизняних учених біологів та медиків з проблем профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, зокрема: М. А. Андрейчина, Г. І. Заговори, С. І. Климнюк, В. С. Копчі, В. А. Люти, І. О. Ситник, М. С. Творко, В. П. Широбокова та ін.

Структура роботи: індивідуальна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

Усі відомі нам захворювання поділяються на дві групи: заразні та незаразні. Заразні захворювання викликаються мікроорганізмами (бактеріями, грибками, найпростішими, вірусами або пріонами), які розмножується і можуть здійснити хвороботворний ефект.

Мікроби, як відомо, є убіквітарними, всюдисущими істотами. Вони присутні в грунті, літосфері, гідросфері й атмосфері. Людина, тваринний і рослинний світ скрізь зустрічається з мікроорганізмами і вступає з ними в різні форми взаємодії. Однією з таких форм є інфекція.

Інфекція – це процес взаємодії мікро- та макроорганізму в певних умовах навколишнього середовища (рис. 1. 1).

 

 

Інфекційний процес – це сукупність фізіологічних (захисних) і патологічних реакцій, які відбуваються в макроорганізмі при проникненні в нього мікроорганізму.

Інфекційна хвороба – це крайній ступінь розвитку інфекційного процесу. Вона проявляється характерними клінічними ознаками (симптомами), а також біохімічними, імунологічними, гістологічними та іншими змінами.

Інфекційні хвороби характеризуються:

• наявністю інфекційного агента (живого збудника) ;
• контагіозністю (вони заразні), схильністю до масового поширення;
• циклічністю перебігу;
• наявністю імунної відповіді.

До інфекційних хвороб відносяться також інтоксикації, спричинені продуктами життєдіяльності мікроорганізмів, які накопичилися у харчових продуктах (ботулізм) [4, с. 69].

Вчення про інфекційні хвороби сягає в глибину віків. Такі хвороби як чума, холера, віспа та багато інших існували задовго до нашої ери.

Гіпократ вважав, що інфекційні процеси викликаються міазмами – заразними випарами.

Важливе відкриття було зроблене в кінці 17 ст. – Антоній Левенгук винайшов мікроскоп і вперше побачив мікроби.

У 18 ст. Дженнер розробив високоефективний метод щеплень проти натуральної віспи.

Вітчизняний лікар-епідеміолог Д. С. Самойлович довів заразність чуми та важливість дезінфекції. Луі Пастер відкрив метод видобування вакцин для запобіжних щеплень проти інфекційних хвороб.

На початку нашого сторіччя німецький вчений Р. Кох не тільки описав збудника чуми, але і першим виділив чисту культуру бактерій в лабораторії.

Вітчизняні вчені С. П. Боткін, О. Ф. Остроумов, О. О. Васильєв описували та вивчали інфекційні хвороби. Академік Д. К. Заболотний досліджував імунітет при чумі, І. І. Мечніков, В. І. Ісаєв, В. Н. Високович вивчали імунітет та застосовували його реакції для діагностики. Л. В. Громашевський заснував науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних захворювань, у якому було зроблено багато наукових відкриттів [6].

У наш час уявлення про інфекцію та інфекційний агент значно розширилося.

Так, встановлено, що поряд з інфекціями, які спричинюються живими клітинними збудниками, існують інфекції, зумовлені неклітинними агентами (вірусами та пріонами).

У багатьох збудників здатність спричинювати захворювання контролюється генами, розміщеними у хромосомі мікроорганізму, та генами, перенесеними плазмідами.

Відкрито явище вірогенії (інтеграції) генома вірусу в геном клітини хазяїна. Доведено здатність інфекційного агента передаватися вертикальним шляхом (від батька до нащадків) [4, с. 69].

 

 

Людина контактує з величезним світом мікроорганізмів, але спричинити інфекційне захворювання здатна невелика частина цього світу – приблизно 1/30000. Заразні захворювання викликаються мікроорганізмами – бактеріями, грибками, найпростішими, вірусами або пріонами.

Бактерії – одноклітинні доядерні організми. Виділяють такі форми бактерій: монококи, диплококи, стрептококи, сарцини, стафілококи, кокобактерії, бацили, стрептобацили, клостридїі, вібріони, спірили і спірохети, мікоплазми, рідкісні види бактерій – хламідії, рикетсії, мікобактерії, стели, селіберії, карінобактерії.

Вірус – це автономна генетична одиниця, здатна до розмноження (редуплікації) лише в клітині господаря. Він складається з відрізка нуклеїнової кислоти (ДНК чи РНК) і білкових молекул, що виконують