Особливості історичної стилізації в романі «Орда» Романа Іваничука

Поняття «історична стилізація» подекуди ототожнюють із поняттями чи то «темпоральна, або часова, стилізація» (В. Виноградов, А. Попович), чи то «архаїзація» (О. Ахманова) і донедавна співвідносили здебільшого з використанням у художньому просторі тих чи тих історичних жанрів хронологічно маркованої лексики, яка створює історичне тло, окреслює часові межі, у які автор вкладає відповідний художній текст. Щоправда, останнім часом витлумачення історичної стилізації лише через архаїзацію, лише через так звані застарілі мовні засоби все частіше піддається критиці, актуалізується наукове вивчення документальності мови історичного роману як основи історичної стилізації (М. Нестеров).

В історичному романі «Орда» Р. Іваничука, як і в історичному доробку загалом, і справді досить активно використовується хронологічно маркована лексика, що сприяє відтворенню колориту епохи, зокрема увиразнює художній аналіз трагічних подій XVIII століття, пов’язаних із руйнуванням знаменитої козацької столиці – Батурина. Уже сама назва попри використання лексеми в переносному значенні задає відповідний тон, «запрограмовує» на певну «історичну перспективу» (пор. : орда – іст. 1. Об’єднання кількох кочових племен під владою одного хана у тюркських і монгольських народів [1, с. 679]), а самі історичні факти (історичні події та їх місце) у загальних рисах окреслюють хронологічні межі: як відомо, до 1708 р. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України, а 2 листопада 1708 р. московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили Батурин, ущент зруйнували оборонний замок і саме місто. Пор. у тексті: Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з-під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверстви від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь-яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденно облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи із столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися із шведським королем Карлом XII [6]. 

Історична стилізація зумовлює відповідним чином організований темпоральний простір. І це цілком закономірно, адже йдеться про історичні події, які на століття дистанційовані від дати написання художнього тексту (1992 р.). Створюється відповідний темпоральний план – минулий, що забезпечується активним використанням передусім граматичних форм минулого часу. Однак наявні й інші засоби, які слугують своєрідними темпоральними покажчиками (маркерами), співвідносними з віссю конкретного історичного часу. Такі засоби можна диференціювати за різними класифікаційними ознаками, як-от, наприклад, лексичні / синтаксичні, ядерні / периферійні, імпліцитні / експліцитні і т. ін.). 

Не викликає заперечення те, що з-поміж лексичних засобів історичної стилізації вирізняються архаїчні елементи, передусім історизми (дейнека, драгун, князь, козак, кошовий, посполитий, сотник, старшина і т. ін.). Наприклад: Сіятельний князь оглядав полонених і наказував – кого стратити на місці, кого відвести до Глухова на муки [6]; А далі почали вибігати інші: були тут прототоп Заруцький – він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Мейєрфельда гостював у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, який частував оковитою шведських вояків [6]; Тих, хто заперся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драгуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх у Лебедин на дальші допити й муки [6] тощо. Такі темпоральні покажчики є імпліцитними й до того ж репрезентують нечітко окреслені часові періоди. Скажімо, деякі лексеми трапляються в різних історичних творах письменника, які маніфестують різні часові зрізи. Мовна інтерпретація темпоральності в такому разі відбувається опосередкованим шляхом – через витлумачення лексичного значення номінативної одиниці, як-от: князь – 

1) голова роду, племені або союзу племен, що звичайно стояв на чолі військової дружини, а з розвитком феодалізму – вождь війська та правитель князівства;

2) у деяких країнах (у Росії з ХVІІІ ст.) – спадковий або дарований царем (королем) титул [1, с. 436]; сотник – в Україні в ХVІ – ХVІІІ ст. – особа, яка очолювала сотню, обиралася спочатку козаками, а згодом призначалася гетьманом або царем [1, с. 1163]. Проілюстровані контексти, попри наявність незаперечних темпоральних покажчиків, не дають змоги точно встановити часові межі, у яких розгортаються повідомлювані події. Аналізовані історизми засвідчують наявність фактів і подій, які належать до минулого, а тривалість їхнього існування може вимірюватися століттями (пор. також: козак – в Україні в ХV–ХVІІІ ст. – вільна людина з кріпосних селян або міської бідноти, що втекла на південні землі України й брала участь у визвольній боротьбі проти татаро-турецьких і польських загарбників [1, с. 438]; посполитий – в Україні до народно-визвольної війни 1648–1654 рр. та в перші роки після неї називали людей належних до міщан або до селянства, згодом, у ІІ пол. ХVІІ–ХVІІІ ст., – належних до селян [1, с. 896]).

До опосередкованих імпліцитних лексичних засобів історичної стилізації належать антропоніми, що є історичними