Особливості мотивації політичного лідерства/керівництва

У статті висвітлюється проблема мотивації політичного лідерства/керівництва. Йдеться про теоретичні концепції щодо структури та організації потребово-мотиваційної сфери політичних лідерів.

Ключові слова: політичне лідерство/керівництво, потреби, мотиваційна сфера

В статье освещается проблема мотивации политического лидерства/руководства. Речь идёт о теоретических концепциях относительно структуры и организации потребностно-мотивационной сферы политических лидеров.

Ключевые слова: политическое лидерство/руководство, потребности, мотивационная сфера

The problem of motivation of political leadership/of guidanceis illuminated in the article. The question is about theoretical. conceptions in relation to a structure and organization of necessities-motivation sphere of political leaders.

Keywords: political leadership/guidance, necessities, motivational sphere

 

Актуальність дослідження. Політичне лідерство/керівництво як один зі способів існування влади у сфері політики суттєвою мірою визначається суб’єктними ознаками, що відображено у діяльнісно-поведінковому підході щодо їх вивчення. Це особливо характерне для кризових, «смутних» часів, коли трансформуються або руйнуються усталені політичні інститути, і, відповідно, на перше місце, точніше, найбільш значущими, стають політичні процеси. Тоді і набуває провідної ролі політичне лідерство порівняно зі стабільними «інституціональними» часами. Іноді, навпаки, «людський фактор» (прояви суб’єктної активності) ніби ховається всередину політичного життя, будучи жорстко пригніченим інституціональними структурами, що є можливим як в умовах тоталітарних суспільних систем та організацій, так і в демократичних.

Специфіка діяльності лідера/кервника полягає в тому, що предметом його діяльності є безпосередня взаємодія з іншими людьми. Важливим аспектом проблеми лідерства є мотивація лідерської поведінки.

Аналіз досліджень. Залежно від теоретичних позицій, концепції політичного лідерства розділяють на три основні групи. До першої відносять ті, які розглядають лідерство як універсальний прояв людської діяльності. Основною тезою яких є положення про те, що природа лідерства є однаковою в усіх сферах суспільного життя. До другої групи належать такі, що ототожнюють лідерство з керівництвом і управлінням. При цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова політичного лідерства. Діяльність лідера постає як адміністративна, а специфіка явища зводиться переважно до правових (партійно-етичних, релігійних або атеїстичних) регуляторів політичної поведінки посадової особи. Політичне лідерство як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. Врешті, до третьої групи належать ті, хто розглядає політичне лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних або правових принципів (М. Вебер, М. Германн, та ін.).

Метою розвідки є рогляд сучасних поглядів щодо потребово-мотиваційної сфери політичного лідерства/керівництва.

Виклад основного матеріалу. В результаті великої кількості проведених експериментальних робіт (більше семи тисяч), виникло майже стільки ж визначень лідерства, які намагались розкрити це поняття. Дослідження цього складного явища у різних ракурсах, здебільшого, продовжують осмислюватись виходячи з уявлень і висновків, які були сформульовані соціальною та політичною психологією по відношенню до процесів, які вивчаються і спостерігаються на рівні лабораторного експерименту. Іх відрізняє ізольованість, обмежена кількість учасників і відповідно, розірвані суспільні зв’язки, які важко піддаються навіть самому ускладненому та витонченому лабораторному відтворенню.

При цьому емпіричні концепції не ставлять за свою мету спеціальне вивчення політичного лідерства, вони досліджують універсальний феномен як міжособистісну взаємодію для рішення групової задачі [1] сучасний підхід відрізняється від традиційного погляду на лідерство тим, що смисл поняття зсувається до рольової моделі взагалі (лідерство це позиція в групі), і, зокрема, все більш активною визнається роль послідовників. Так, М. Херман говорить про те, що лідерство є багатогранним поняттям. Вона виділяє такі його складові: характер лідера та властивості його прихильників (ширше, всіх політичних суб’єктів взаємодіючих з даним лідером), взаємозв’язок між лідером та його «конституентами», а також контекст чи конкретну ситуацію, в яких відбувається лідерствo [2]. Але для з’ясування динаміки політичного лідерства в часі і просторі цього замало.

Однією з існуючих точок зору, що лідерство є його особлива роль всередині системи взаємовідносин, яка визначається взаємними очікуваннями лідера і його послідовників призвела до появи численних концепцій: 1) «очікування-взаємодії» (Р. Стогділл) ; 2) гуманістичної (Д. Мак-Грегор) ; 3) атрибутивної (Т. Парсонс) ; 4) «обміну» і трансформаційного лідерства, теорія раціонального вибору, які роблять акцент на взаємодії політиків та виборців у процесі розподілу, обміну і перерозподілу ресурсів політичної діяльності (П. Блау, Дж. Марч, Г. Саймон) ; 5) мотиваційної (А. Маслоу) ; 6) ціннісних орієнтацій (М. Вебер, Б. Рассел, С. Москвичов).

Концепція «лідерства як взаємодії» визначає явище лідерства як ефект групової дії. Р. Мертон та ін. дослідники вважають, що лідерство виникає з активного процесу взаємодії та існує там і тоді, де і коли воно усвідомлюється й підтримується іншими членами групи [4]. Отже, діяльний та ефективно працюючий лідер керує тому, що соратники сприймають його як особистість, якій найбільше пасує роль лідера

Американські дослідники К. Бланшар і П. Херсі і у своїй теорії «життєвого циклу» стверджують, що міра прояву влади лідера залежить від зрілості послідовників і виконавців. У понятті «зрілість» вони мають на увазі здатність послідовників нести відповідальність за свої дії та поведінку, а також бажання досягти поставленої мети на основі освіти і практичного досвіду [5, 6].

Е. Холландер, автор концепції «кредиту довіри», дійшов висновку, що ініціативність лідера залежить від того, наскільки послідовники усвідомлюють його компетентність та оцінюють його дії як такі, що відповідають нормам, прийнятим у їхній політичній організації. Поняття «кредиту довіри» визначає права