Особливості розвитку третейського судочинства на українських землях у XII-XIX століттях

До того ж із юрисдикції третейських судів було виключено справи про злочини та проступки, справи, пов’язані з інтересами держави, а також особами, які були визнані недієздатними, справи про належність особи до кріпосного стану. Проте коло справ, підвідомчих третейським судам, усе ж було досить широким, оскільки в деяких випадках держава навіть стимулювала громадян до третейського розгляду їхніх спорів. Так, виключно «узаконеними» третейськими судами розглядались спори, що виникали при створенні та діяльності акціонерних товариств, а в разі, якщо сторони ухилялись від обрання третейських суддів, вони призначалися державою [11, с. 301-303].

Широкі можливості для третейського розгляду цивільних справ передбачали норми Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до п. 26 вказаного Положення, селянам надавалася можливість звертатися за розглядом своїх спорів до поміщика, який у такому разі виступав як третейський суддя. Якщо на розгляд справи вільно погоджувалися сам поміщик і сторони, то рішення поміщика не могло бути оскаржене та мало виконуватись у безумовному порядку, у тому числі й примусово [12, с. 42].

У пунктах 99-100 цього самого Положення визначалось, що селяни мають право звертатися за розглядом спору й до третейського суду. При цьому третейський розгляд справ допускався в усіх спорах без обмеження суми позову, а саме рішення третейського суду набирало чинності після внесення його до спеціальної волосної книги, після чого його оскарження не допускалось, а виконання мало обов’язковий характер [12, с. 58].

Отже, із прийняттям Положення про третейський суд 1831 р. третейське судочинство набуває ознак системності та впорядкованості, а виконання його рішень – публічності й обов’язковості. Саме з цих підстав воно стає альтернативним способом розгляду приватноправових спорів із чітким окресленням того кола питань, які не підлягають розгляду в порядку третейського судочинства. Проте такий порядок потребував подальшого вдосконалення, оскільки суворе впровадження інституту «узаконеного» третейського суду у практику третейського судочинства виявилось неефективним через надмірне державне регулювання його діяльності, що було важким тягарем як для сторін, так і самого третейського суду [13, с. 23].

Судово-правова реформа 1864 р. дала новий поштовх для розвитку як третейських судів, так і процесу розгляду цивільних справ, а також виконанню третейських рішень. Так, цією реформою було ліквідовано «узаконені» третейські суди. При цьому третейський розгляд справ почав регулюватися Статутом цивільного судочинства 1864 р. (далі – Статут). Зокрема, це стосувалося добровільності формування третейських судів, оскільки їх діяльність тепер ґрунтувалася на взаємному волевиявленні сторін щодо формування третейського суду та їхньому праві щодо розпорядження власним майном. Маючи таке право, особа в разі виникнення спору з приводу майна повинна мати право призначити посередників зі свого боку для його розгляду. При цьому законодавець мав лише забезпечити рішення третейського суду юридичною силою на рівні з рішенням державного суду, але уникати при цьому характерного для державних судів формалізму [14, с. 638]. Таке розуміння сутності третейського судочинства не втратило актуальності й на сьогодні.

Відповідно до ст. 1369 Статуту, згода сторін на розгляд справи третейським судом виражалася у третейському записі, який підписувався сторонами та обраними посередниками й мав бути завірений нотаріусом чи мировим суддею. Обов’язковими умовами третейського запису були такі: прізвища, ім’я, по батькові сторін спору та посередників, їх згода на участь у третейському розгляді; предмет спору, що передається на розгляд третейського суду. Додатково сторонами могли узгоджуватись місце й порядок третейського розгляду, строки вирішення спору, забезпечення позову та інші питання, що не суперечили закону. Наявність третейського запису усувала право сторін на звернення з аналогічним позовом до державного суду протягом строку, визначеного сторонами для розгляду справи третейським судом, або чотиримісячного строку, якщо строк третейського розгляду в угоді не визначався.

При цьому сторони могли передавати спір на розгляд одного або кількох посередників, що обиралися за взаємною згодою сторін. У разі колегіального розгляду кількість посередників повинна бути непарною (ст. 1367 Статуту). Коментуючи це положення, автори Статуту критикують попередній порядок формування складу третейського суду, за яким сторони призначають однакову кількість посередників, а обрані посередники, у свою чергу, обирають «суперарбітра» для забезпечення непарної кількості третейських суддів. Такий обов’язок, як зазначалось, був надзвичайно обтяжливим для обраних посередників, оскільки на них покладалася відповідальність за неналежний вибір «суперарбітра», що було причиною частої відмови осіб від прийняття на себе обов’язків третейського судді. У цьому зв’язку висловлюється досить слушна і для сучасності думка щодо призначення посередників не кожною стороною окремо, а погодження сторонами відразу всієї колегії третейських суддів у непарній кількості. Це мало сприяти спрощенню третейського розгляду та забезпеченню незалежності посередників [14, с. 640].

Водночас до компетенції третейського суду належали всі справи, підсудні державним судам у порядку цивільного судочинства. Обмеження встановлювалися лише щодо справ про особисті стани, справ, пов’язаних з інтересами малолітніх осіб та осіб, які перебували під опікою, справ, пов’язаних з інтересами казни, справ про злочини і проступки, крім тих, що могли бути завершені примиренням (ст. І368 Статуту). Отже, до сфери третейського розгляду належали приватноправові спори, але з певними застереженнями, що надає можливість говорити про близькість сучасної моделі третейського судочинства до її історичного аналога.

При цьому розгляд справи посередниками не був пов’язаний нормами процесуального законодавства, проте процедура розгляду справ мала відповідати вимогам, визначеним у третейському записі.

Реалізація такого підходу спостерігається і при постановленні рішення «по совісті» (ст. 1387 Статуту). Саме такий підхід, на думку авторів Статуту, повинен був максимально задовольняти інтереси сторін, а не слідувати виключно «букві закону». До того ж автори Статуту наголошували на тому, що не можна допустити протиставлення рішень «по совісті» й «по закону», оскільки третейський суд при розгляді справи здійснює всі передбачені законом дії, зокрема опитування свідків, огляд на місці тощо. Недоцільним було б і виключно жорстке слідування вимогам закону, оскільки це суперечило б волі сторін, які, передаючи справу на розгляд посередників, бажають уникнути формалізму, притаманного державним судам.

Рішення третейського суду, як і у сфері державного судочинства, приймалось більшістю голосів і містило прізвища сторін та третейських суддів, вимоги сторін і надані ними докази. Після оголошення рішення третейського суду останнє разом із третейським записом та іншими матеріалами справи передавалось мировому судді чи до окружного суду.

Статутом не передбачалось можливості оскарження рішення третейського суду. Проте воно могло бути визнане недійсним у випадках, якщо було постановлене з пропуском обумовленого для третейського розгляду строку чи з іншим порушенням третейської угоди. Відповідно до ст. 1397 Статуту, недійсними визнавались також рішення щодо осіб, які не були стороною третейської угоди, та предмета спору, який не був обумовлений нею, а також прийняті у справах, непідсудних третейським судам. Проте у коментарі до зазначеної статті наголошувалося, що рішення, прийняті щодо третіх осіб і з питань, не визначених третейською угодою, можуть бути визнані недійсними лише в його відповідній частині.

Заяви про визнання рішення третейського суду недійсним подавались у місячний термін до державного суду, у якому зберігався оригінал рішення. Цей самий суд видавав виконавчий лист, на підставі якого здійснювалося примусове виконання рішення третейського суду. Порядок його виконання був аналогічним до рішень державних судів (ст. 1395 Статуту).

Отже, Статут цивільного судочинства 1864 р., по суті, закріпив третейську форму розгляду як цивільних, так і господарських справ. При цьому законодавець установлював механізм контролю як за процедурою третейського розгляду, так і за підвідомчістю справ третейському суду. Водночас такий механізм не порушував приватноправової природи третейського судочинства, оскільки допускався в обмеженому колі випадків і мав на меті забезпечення інтересів держави.

Висновки. Традиції третейського розгляду майнових спорів, що беруть початок із часів Київської Русі, знаходять своє продовження в період ХУІІ-ХІХ ст. на українських землях. Саме в цей період триває пошук найбільш прийнятних форм третейського судочинства, основу якого становить вільна згода сторін на обрання третейських суддів і формування на цій основі третейських судів. У цей період законодавчо викристалізовується певне коло приватноправових спорів, що могли розглядатись третейськими судами. Важливе значення для подальшого розвитку третейської юстиції мало визнання третейського рішення остаточним та встановлення можливості його скасування державним судом за обмеженим колом підстав, а також забезпечення виконання рішення третейського суду примусовою силою держави.

Дослідження питань становлення й розвитку третейського судочинства на теренах українських земель надає можливість глибше усвідомити його сутність і принципи побудови, розкрити можливості й особливості механізму третейського розгляду цивільних справ.

 

1. Тихомиров М. Н. Пособие для изучения Русской Правды / М. Н. Тихомиров. – М. : Издание Московского университета, 1953. – 192 с.
2. Вицын А. И. Третейский суд по русскому праву. Истори- ко догматическое рассуждение / А. И. Вицын – М. : Типография В. Готье, 1856. – 96 с.
3. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002-2004. – Т. І: Статут Великого князівства Литовського 1529 року. – 2002. – 464 с.
4. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002-2004. – Т II: Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – 2003. – 560 с.
5. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002-2004. – Т III: Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. – Кн. 2. – 2004. – 568 с.
6. Музиченко П. П. Історія держави і права України: [навч. посіб. ] / П. П. Музиченко. – К. : Т-во «Знання», 2003. – 429 с.
7. ХрестомагіязісторіїдержавиіправаУкраши: [навч. посіб. ]/ [А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук]. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
8. Тихомиров М. Н. Соборное Уложение 1649 года: [учеб. пособ. ] / М. Н Тихомиров, П. П. Епифанов. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1961. – 440 с.
9. Полное собраніе законовъ Россійской Имперіи. Съ 1649 года. Томъ УП. 1727. № 5145 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www. nlr. ru/e-res/law_r/search. php.
10. Третейское судопроизводство в Российской Федерации: [учеб. пособ. ] / [А. Н. Балашов, А. И. Зайцев, Ю. А. Зайцева]. – М. : Юстицинформ, 2008. – 223 с.
11. Полное собраніе законовъ Россійской Имперіи. Съ 1649 года. Томъ VI. Ч. 1. 1831. № 4500 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www. nlr. ru/e-res/law_r/ search. php.
12. Российское законодательство Х-ХХ вв. : в 9 т. / отв. ред. О. И. Чистяков. – М. : Юридическая литература, 1989. – Т. 7: Документы крестьянской реформы. – 1989. – 528 с.
13. Скворцов О. Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в России: проблемы, тенденции, перспективы / О. Ю. Скворцов. – М. : Волтерс Клувер, 2005. – 704 с.
14. Уставъ гражданського судопроизводства. – Санкт- Петербург, 1866. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //civil. consultant. rU/reprint/books/115/3й1т1