Особливості тлумачення міжнародних договорів про права людини

У рамках Ради Європи (далі – РЄ) прийнято ряд документів, метою яких є проголошення і гарантування основних прав людини на європейському континенті. Серед таких документів слід назвати Європейську соціальну хартію (переглянуту, 1996 р.). В. Соколов вважає, що для правильного розуміння норм, більшість яких сформульовано як оціночні поняття, особливо важливими стають правоположення Комітету із соціальних прав, який є єдиним органом офіційного тлумачення цього міжнародного договору [12]. Автор посилається на позицію європейських учених, які вважають, що «прикметник «соціальний» має тлумачитись у ширшому розумінні – як «пов’язаний з суспільством», а не винятково орієнтований на захист відносин, пов’язаних із працею. Крім того, В. Соколов слушно зазначає, що однією з особливостей соціально-економічних прав є залежність рівня їх реалізації від можливостей національної економіки. Стандарти соціально-економічних прав людини не повинні ототожнюватися з тим чи іншим типом політичного устрою держави, системи економіки або певною стандартизованою інституцією. Отже, під час конструювання стандартів необхідно передбачати можливість тлумачення окремого права людини з урахуванням особливостей того чи іншого суспільства [12].

Особливого значення протягом останнього часу набуло тлумачення Конвенції про захист права людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі – Суд) як одним з найефективніших органів, який має «право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій – жертв порушень прав людини [13]. В. П. Кононенко указує, що інтерпретація Конвенції передбачає переважно еволютивний і динамічний методи тлумачення, а не статичний та історичний. При тому автор доходить висновку, що врахуванням Судом принципу «stare decisis» («стояти на вирішеному») виступає своєрідним механізмом стримувань і противаг у практиці Суду: «stare decisis» обмежує «динамічність» динамічного тлумачення, а останнє не дає йому жорстко стояти на позиціях своїх прецедентів, які з плином часу можуть застаріти й перестати відповідати цілям Конвенції [14, с. 13].

Принципи та підходи, які використовує Суд, не викладені буквально у тексті Конвенції, тобто, самі вони є результатом її динамічного (еволюційного) тлумачення та стосуються передусім змісту гарантованих нею прав і свобод та відповідних обов’язків держави, що дозволяє обґрунтувати доцільність їх застосування при тлумаченні прав людини на національному рівні. У наших попередніх публікаціях ми вже зазначали, що серед таких принципів та підходів слід назвати: врахування національного права європейських країн та міжнародних стандартів; принцип пропорційності та «справедливого балансу»; доктрина «меж розсуду»; доктрина «четвертої інстанції»; принципи ефективного тлумачення; послідовність інтерпретації Конвенції у цілому; обмеження в інтерпретації; автономне значення термінів [15, с. 167-169].

До прикладу, у справі Вінтерверп проти Нідерландів (Winterwerp v. The Netherlands, 1979 р.) міститься яскравий приклад обґрунтування динамічного тлумачення Конвенції: «У Конвенції не говориться, що слід розуміти під словом «душевнохворі». Цьому терміну неможна дати остаточне тлумачення: (...) його значення постійно змінюється разом з розвитком досліджень в галузі психіатрії; більш гнучкими стають методи лікування, і змінюється ставлення суспільства до душевних захворювань, при цьому в суспільстві зростає розуміння проблем душевнохворих». У цій же справі щодо доктрини «меж розсуду» Суд указав: «при вирішенні питання про те, чи слід будь-яку особу тримати в ізоляції як «душевнохворого», необхідно, щоб були визнані певні повноваження національних органів влади, оскільки саме вони, насамперед, повинні оцінити, які наводяться у кожному конкретному випадку докази».

У справі Ільхан проти Туреччини (Ilhan v. Turkey, 2000 р.) Суд сформулював принцип ефективного тлумачення Конвенції: «стаття 2 Конвенції, яка охороняє право на життя..., вважається одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції, від якої не може бути зроблено ніякого відступу. Разом зі статтею 3

Конвенції вона також закріплює одну з базових цінностей демократичних суспільств держав-учасниць РЄ. Тому перерахування обставин, за яких позбавлення життя може бути виправдане, є вичерпним. Об’єкт і мета Конвенції як інструменту захисту конкретної людини також вимагає тлумачення і застосування статті 2 таким чином, щоб зробити цей захист практичним і ефективним». На прикладі тлумачення недоторканності життя М. де Сальвіа демонструє також застосування принципу обмеження в інтерпретації. Так, з одного боку, Конвенція дозволяє крайнє втручання, яке може призвести до позбавлення життя особи, а з іншого боку, Конвенція забороняє умисне позбавлення життя, дотримуючись винятків, що вимагають обмежувального тлумачення [16, с. 83].

Стосовно принципу «четвертої інстанції» М. де Сальвіа пояснює, що ґрунтуючись на твердженнях, зроблених під час розробки Конвенції, практика Суду уточнює, що в жодному разі транснаціональний суддя не може контролювати спосіб застосування національними судами внутрішнього права до обставин справи. Таким чином, якщо мала місце помилка щодо оцінки фактичних обставин або щодо застосування права, ця обставина має враховуватися, тільки якщо вона одночасно завдала посягання на одне з гарантованих Конвенцією прав. Іншими словами, Суд не є «четвертою інстанцією» по відношенню до національних судів [16, с. 1041].

Нарешті, застосування принципу автономного тлумачення сприяє уніфікації стандартів правозастосування у різних державах-учасницях РЄ. Автономність понять полягає у незалежності висновків Суду від розуміння того чи іншого терміну, поширеного в окремих державах, однак Суд санкціонує і певний рівень «гнучкості» при здійсненні такої інтерпретації правозастосовними органами країн-учасниць за умови, що їхня інтерпретація терміну видаватиметься достатньо «розумною» і такою, що відповідає змісту Конвенції. У підсумку слід підкреслити, що всі доктрини та принципи тлумачення прав людини, гарантованих Конвенцією, є взаємозалежними та взаємодоповнюючими, через що їх системне застосування забезпечує кумулятивний ефект, який полягає в ефективності захисту прав людини на національному та європейському рівнях.

Висновки. Міжнародні договори про права людини займають особливе місце у системі міжнародно-правових актів, що обумовлено беззаперечною цінністю, яку становлять права людини для сучасного світу. Цим, у свою чергу, пояснюється і специфіка тлумачення норм про права людини. Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що при застосуванні міжнародно-правових договорів про права людини на національному рівні мають враховуватися як способи та правила тлумачення, вироблені у межах національної теорії права, так і принципи тлумачення, визнані у міжнародному праві. При тлумаченні положень міжнародних договорів про права людини слід брати до уваги позицію міжнародних судових, квазісудо- вих чи моніторингових органів, юрисдикція яких поширюється на питання тлумачення та застосування відповідної міжнародної угоди. Використання загальних принципів інтерпретації, а також спеціальних правил та доктринальних підходів, які вироблені цими міжнародними органами та установами, при тлумаченні обсягу та змісту прав людини та національному рівні має стати предметом подальших досліджень. У будь-якому разі таке тлумачення має забезпечити зважене застосування традиційних підходів та принципів інтерпретації норм права, дотримання балансу між обмеженням сфери поширення того чи іншого права та його розширенням, між динамічністю тлумачення та дотриманням цілей міжнародних документів про права людини.