Пареміологічний простір творчого доробку Михайла Стельмаха

Постановка проблеми. Соціальна психологія етносу, його національний характер, спрямованість практичної діяльності досить яскраво представлені в царині пареміології, одиниці якої протягом останнього часу викликають неабияке зацікавлення науковців. Посилену увагу до пареміологічних проблем пояснюють насамперед пошуками нових підходів до вивчення паремій як репрезентантів національного самоусвідомлення і самовираження, що дає змогу виявити специфічні риси менталітету української нації, зумовлені особливостями світосприйняття, системою моральних вимог, норм, цінностей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науковий інтерес до проблем пареміології зростає наприкінці ХХ – початку ХХІ століття як у зарубіжному, так і вітчизняному мовознавстві (В. Жуков, Є. Іванов, 

В. Калашник, М. Котова, Т. Манякіна, В. Мокієнко, Г. Пермяков, 

Т. Радзієвська, В. Ужченко, Н. Шарманова та ін.). Особливий акцент зроблено на питаннях семіотичної, власне семантичної й прагматичної природи відповідних одиниць. Суто лінгвальний спектр пареміології відображає проблематику комунікації мовних одиниць синтаксичної будови. 

Паремії витлумачують здебільшого як одиниці, представлені предикативними структурами на позначення узагальнених комунікативних ситуацій, які співвідносяться з прецедентними феноменами, що спираються на фонові знання комунікантів, визначають стратегію моральної поведінки кожної людини й соціуму загалом.  

Визначення диференційних ознак паремій, їхнього структурно-семантичного моделювання і функціональних особливостей дає змогу розв’язати один із аспектів наукової дилеми щодо функціонування узуальної та індивідуально-авторської пареміології. Джерельною базою для досліджень таких одиниць доволі часто слугують художні твори видатних митців, які зробили вагомий внесок не лише в мовотворчий процес, але й у розбудову мовної системи.

Можна з упевненістю констатувати: до когорти тих, хто стояв біля джерел утвердження та розбудови української мови, належить і 

Михайло Стельмах. Історичний і культурний феномен письменника полягає в тому, що його твори – це художня система, у якій власне світосприймання збігається з колективним самовираженням українців. Він «зміг поєднати у своїй мовотворчості глибокий зміст, правдивість образів, різноманітність художніх засобів і прийомів їх залучення в мовну тканину твору з умінням дібрати з загальнонародної мови ті необхідні елементи, які сприяють відтворенню численних як смислових, так і експресивних та оцінних відтінків значення слова» [1, с. 2]. Творча спадщина Михайла Стельмаха (різні аспекти його ідіостилю) ось уже впродовж багатьох років знаходяться в полі зору різних науковців (Л. Авксентьєв, А. Бевзенко, Л. Козловська, 

М. Миронюк, Н. Сидяченко, Т. Ткаченко  та ін.). І це цілком закономірно з огляду на те, що кожен народ, який має свою літературну мову, повинен знати як основні етапи її розвитку, так і роль у ньому того чи того діяча.

Мета нашої наукової праці полягає в тому, аби дослідити національно-культурну специфіку пареміологічних одиниць, засвідчених творчому доробку письменника, виявити їхню здатність вербалізувати культурно детерміновані поняття.

Виклад основного матеріалу. У творчій спадщині М. Стельмаха органічно поєдналися загальномовні та індивідуальні риси, що демонструє глибоке знання національної мови, уміння організувати  її у струнку систему авторської розповіді: –А ви чого, товаришу агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив’язь припнули? Чом не куєте, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гостi повиннi орудувати язиком, щоб i якась кумерцiя, i якась полiтика була («Чотири броди»); – Не варто з ним возитися. Розстріляти! – сказав Тур. – Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! («Велика рідня»); – Познайомтесь, Василю Iвановичу, – моя вiрна, благовiрна i предана половина. – Чи не тю на тебе! – знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. – Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать («Щедрий вечір»); – Це ж ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть – пропали ваші коні. Що тоді робити? – І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили («Велика рідня»); – За самі твої литочки не один буде пектися в пеклі. – А ви їх крізь халяви бачите?.. – Та бачу, усе привабливе ще манить мене. – Тож недарма кажуть: у старій печі дідько палить («Дума про тебе»).

Впадає в око те, що в межах відповідних комунікативних ситуацій письменник вміло оперує пареміологічними одиницями, так званими народними висловленнями повчального змісту (буквального чи алегоричного плану), які формулюють певну життєву закономірність або правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду [2, с. 25]. Наприклад, не куєте, не мелете − «говориться про когось, хто ніяким чином не реагує на те, що відбувається, мовчить»; катюзі по заслузі – «хтось розплачується за свої вчинки справедливо, одержує покарання відповідно до злочину» і т. ін. Такі усталені словесні комплекси «транслюють» українську культуру, вербалізують культурно детерміновані уявлення про навколишній світ. 

Їхнє народнорозмовне, фольклорне походження досить часто підтверджується спеціальними словами чи конструкціями на зразок кажуть, як люди кажуть,  недарма люди кажуть і т. ін. Іноді автор, вдаючись до маніфестації першовитоків, початків витворення, послуговується словами притча, приказка, прислів’я і т. ін.: Особливо допалися до солі, що за німців стала дорогим і гостродефіцитним товаром. За кілограм поганенької брудної кам’янки треба було принести три кілограми ягід або півкілограма сухого звіробою чи півкілограма масла. Недарма тоді й прислів’я пішло: зажили за німців долі – нагаї та борщ без солі («Велика рідня»); –